Нехай це буде домашнім завданням до наступного
уроку для всіх — дізнатися якнайбільше про свою рідню
і створити свої родовідні дерева, альбоми.
А тепер поговоримо про те, як шанували колись люди
своїх родичів. «Що перший цвіточок — то рідний ба-
тенько»,— співається в народній пісні. Отже, батько в
родині був найстарший. Батько батьків, його слово
було законом для всього роду. Коли він помирав, на-
щадки оберігали його могилу, яка була святим місцем
для сім'ї. Ще стародавні слов'яни шанували своїх по-
мерлих родичів, поклонялися їм, приносили жертви в
спеціальні поминальні дні. І досі такі дні є в різних
народів. Могили предків були найсвятішим. Коли древні
воїни ішли на бій за свою державу, брали з собою
грудочку землі. Чому? Бо в тій землі були поховані їхні
предки, та земля мала оберігати воїна від ворожого
меча, і досі така традиція збереглася в Україні, в на-
шому селі.
І коли ми вже заговорили про те, що ми — від ко-
ріння, від дідіь беремо сили для життя, то згадаймо і
нашого геніального Тараса Григоровича Шевченка.
З кого почався Тарас? Чому він став бунтарем?
— Тому що про народних бунтарів — гайдамаків,
які боронили народ від панів, від неволі, від польської
шляхти, розповідав малому Тарасові дід Іван. Таким же
непокірним борцем за волю став і його онук — наш
великий Кобзар.
— Запам'ятайте це. Все починається з малого.
З малого хлопчика, який жадібно слухав дідові оповіді,
почався великий поет українського народу. І бачиться
нам, що сам народ втілений у дідові Іванові.
А тепер знову повернемося до дерева, до пісні.
«Що перший цвіточок — то рідний батенько, а другий
цвіточок — то рідная ненька» — співається в ній. Мати
тут також символізує рід. У народних піснях мати —
символ роду, родини.
Ви вже самі казали: як не може дерево жити без
коріння, так не може людина жити без роду. І тому,
коли молода дівчина раптом відривається від роду, від
батьківської хати,— виходить заміж, забирає її чоловік
у чуже сел^, в чужу сторону, до чужого роду — це для
неї велике горе! Скільки туги в піснях, яку виливає
сльозами дівчина! І скільки таких пісень! І які вони
жалібні! То дівчина прикликуе свою матір зозулею, то
просить її передати горобчиком хліба. То сама переки-
дається голубкою або зозулею, летить до матері, до рід-
ного роду, прилітає в свій садок і починає кувати. То з
ружі квітку пускає на воду, щоб вона припливла до
матінки. Ось послухайте одну з таких пісень:
Ой піду я в ліс по дрова
Та й наломлю лому.
Завів мене дурний розум
У чужу сторону.
А в чужій же сторононьці
Ні отця, ні неньки,
Тільки в саду зеленому
Поють соловейки.
Ой зірву я з рожі квітку
Та й пущу на воду.
Пливи, пливи, з рожі квітко,
Аж до мого роду!
Пливла, пливла з рожі квітки,
Та й на воді стала.
Вийшла мати воду брати,
Та й квітку впізнала.
— А як ви гадаєте, чому дівчина так тужить за своїм
родом, за матір'ю?
— Тому, що вона живе серед чужих людей, коло
чужого роду, в чужому селі.
— Вона скучає за матір'ю, за родичами.
— Справді, дівчина потрапляє між чужих людей, в
чужу сторону. І хоч як би гарно їй там не було, але
все одно дуже важко прижитися. Уявіть собі, що відрі-
зали гілочку від дерева й встромили десь в іншу землю.
Чи скоро вона пустить коріння? Чи буде вже воно таким
міцним? Чи, може, взагалі зав'яне від туги?
Усе це я пережила сама, коли прийшла працювати
у ваше село. І село як село, і люди хороші, і пісні спі-
вають, і робота цікава — а все одно було дуже важко,
страшенно хотілося додому, до тих людей, з якими ви-
росла. Все спочатку здавалося чужим. І я теж співала...
Червоная калинонька
Та й на воду схилилася.
Молодая журилася,
Що од роду оббилася.
Тяжко в світі бути-жити
З чужиною говорити.
Бо чужина — не родина,
Щоб я з нею говорила!
А ще важче буває людині, коли вона відривається не
тільки від свого роду, а й від свого народу, від своєї
землі. Згадайте, як у пісні було: «А третій цвіточок —
рідна сторононька». Уявіть собі страшне горе людей,
змушених покинути свій народ, свою землю і вирушити
кудись у чужі краї шукати кращої долі. Чи можна
уявити їхню тугу за рідною землею? А згадаймо Тараса
Шевченка. Царський уряд заслав його в далеку казах-
ську пустелю в Кос-Арал. Там і слова рідного не по-
чуєш! Як важко було Кобзареві! Які пісні він писав, з
ким розмовляв?
Зоре моя вечірняя.
Зійди над горою!
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою...
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає.
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає...
Усе питав про рідну Україну, яку любив, над долею
якої плакав сльозами кривавими. А вісті з України при-
ходили дуже і дуже рідко. Тому й розмовляв поет із
зорею, яка могла з неба бачити його рідний край.
Про те, як тяжко жити на чужині, народ склав пісню.
Склали її ті люди, що пішли на заробітки в Канаду.
Як їм там було — може розповісти лише пісня. Це біль,
крик, стогін серця людини, яка втратила рідну землю.
Той, хто склав цю пісню, може, й не повернувся в
Україну. Але пісня повернулася до його земляків, щоб
вилити сердечну тугу. І не можна її слухати без болю,
без сліз.
На чужині тяжко жити,
Мов той камінь підоймитк.
Камінь здійму — відпочину,
На чужині марно згину.
Бо чужина — не родина,
Плаче серце, мов дитина,
Плаче воно, знає чого —
Нема правди ні від кого.
На родині сонце гріє,
На чужині вітер віє.
Вітер віє, траву хилить,
За родиною серце болить.
» Ой, чужино, ти, чужино,
Чого в тобі так студено?
Хоч не вітри, не морози —
Та все в очах гіркі сльози.
Здається, що пісня ця і про нашого поета.
А тепер гляньмо знову на дерево і зробімо висновок
з того, про що ми сьогодні говорили.
Відрізане коріння й окремі гілки. Чому така страшна
чужина людям?
— Бо в них було відтято коріння.
— А що то за коріння?
— То їхній народ.
— Отже, вони відірвалися від свого народу.
А тепер поміркуємо ще так. Якщо кожна людина —
це дерево, то коріння її — той народ, серед якого вона
виросла. І сягає воно глибоко в землю, на якій живе
цей народ, в його історію. Отже, кожному з нас дав
сили для життя наш народ. Це наше коріння. І, віді-
рвавшись від нього, ми, звичайно, не зможемо жити.
А тепер скажіть, чим же сильний і нездоланний був
наш Шевченко? Чому роки заслання не зламали його?
— Тому, що він був глибоко зв'язаний із своїм
народом.
— Справді! Він виріс із нього, народ давав йому
сили, усе життя він був з ним міцно кровно зв'язаний.
І тому ніяка ворожа воля не була страшна поетові. Ве-
ликий український народ дав світові великого поета і
зберіг його пісні, думи, сльози. Для народу він також
був святим, це ви знаєте, то й сьогодні в Гнідині майже
в кожній хаті є вишитий портрет Тараса Григоровича
Шевченка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57