4
Полине гомін мій скрізь по Русі великій,
І знатиме мене усяк її язик,
1 гордий внук слов'ян, і фінн, і нині дикий
Тунгуз, і степовий калмик.
І довго житиму я в пам'яті народу,
Що добрі почуття я лірою плекав,
Що в мій суворий вік я звеличав свободу
І за подоланих, благав.
О музо! наслухай господнього веління:
Не прагнучи вінця, оподаль від борні
Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,
І блазня присуди дурні.
Читець: Микола Зеров. Суниці. Сонет.
Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнастою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.
100
Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.
А там, по хвилі побіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;
1, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.
Диктор: Михайло Д р а й-Х мара.
Ведучий: Належав Михайло Драй-Хмара до лі-
тературного угрупування неокласиків. Ядро його ста-
новили Зеров, Рильський, Филипович та Освальд Бур-
гардт (псевдонім Юрій Клен), що згодом емігрував за
кордон. Це й було оте саме «гроно п'ятірне нездоланих
співців», якому присвятив Драй-Хмара сумнозвісний
сонет «Лебеді». Він викликав шалену лють у супротив-
ників. На неокласиків посипались безпідставні звину-
вачення у політичній ворожості до радянської влади.
Живим залишився тільки М. Рильський. Драй-Хмару,
Зерова і Филиповича було репресовано і фізично зни-
щено в сталінських казематах, а їхні твори на тривалий
час вилучено з літературного процесу.
Звучить поезія М. Драй-Хмари.
ЛЕБЕДІ. СОНЕТ
На тихім озері, де мліють верболози,
Давно приборкані, і влітку, й восени
То плюскоталися,.то плавали вони,
І шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,
І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
Плавці ламали враз ті крижані лани,
І не страшні для них були зими погрози.
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
Веде щас у світи сузір'я Ліри,
Де пінить океан кипучого життя.
Ведучий У щоденнику Михайла Драй-Хмари
збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли
рядки поетичного полину з безпідставних звинувачень у
101
шкідливості пропаганди класичних зразків Давньої Гре-
ції і Риму:
Дарма, що він у тожаку старому
Пив скромний чай, приходячи додому,
1 жив працівником з юнацьких літ,—
Он Муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катул„а
Відродять капіталістичний світ.
Ведучий: Останній вірш поета, що дивом пробив-
ся з-за тюремних ґрат на волю, доносить до нас поетів
біль і правду про трагедію митця.
/ знов обвугленими сірниками
На сірих мурах сірі дні значу,
І без кінця топчу тюремний камінь,
І туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
І доганяю молоді літа,
Лечу в далекі голубі простори.
Де розцвітала юність золота.
— Вернітеся,— благаю,— хоч у гості!
— Не вернемось!— гукнули з далини.
Я на калиновім заплакав мості
І знов побачив мури ті сумні,
І клаптик неба, розп'ятий на гратах,
4 І нездріманне око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
Я — в кам'янім, у кам'янім мішку.
(1937).
Диктор: Павло Филипович.
Ведучий: Видатний діяч з групи неокласиків, по-
ет, педагог, критик. Знавець української, західноєвро-
пейських та російської літератур, перекладач французь-
кої та латинської поезії. Заарештований 1935 року і
висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.
Читець: Із збірки «Земля і воля».
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн,—
Велика мрія, мудра і єдина,
Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.
102
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить.
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
Читець: Із збірки «Простір».
Вмовляє ніч вогні біляві —
І гомін міста затиха.
Нема пошан ні пишній славі,
Ні темним закликам гріха.
Ти подивись: он,там, за рогом,
Схилився, задрімав візник.
Майдан зоріє так убого,
І лине тінь, і вітер зник.
1 я під подувом розстання
Вертаюсь тихий і сумний.
Я весь задума і вагання,
І смага губ, і втома вій.
1 все зливається в уяві,
1 все згасає у півсні —
Будинки, кінь, вогні ласкаві,
Чуже життя, мої пісні.
Диктор: Євген Плужник.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко,
дружини поета, громадянки США (демонструється її
портрет): «Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути
поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось
надзвичайне... я хворий на сухоти, але я напишу щось
таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».
Читець:
Цвітуть думки, а на слова скупіше...
Я знаю сам — росту. Міняю лист.
...Нехай, кому не ліньки, пише,
Що то, мовляв, запеклий песиміст...
Я ж почуваю так: скажу, бо мушу! —
Хоч щось своє, не казане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу,—
Тільки таким!
А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу...
цвітуть думки і на слова скупіше...
Росту.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко: «На
одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його
ЮЗ
прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильсь-
кий, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет!
Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».
А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так:
«Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх
слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з бо-
лем говорив мені: «Кого вони засилають! Та вони мозок
України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як
цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня
кров...».
Читець:
Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі — якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!—
З-під однакових стріх.
Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися — поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив — так довго човгав:
Черевики скривив.
Сховалось сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— Усі.
Читець:
Ніч... а човен —як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий, ненадійний човне!
1 над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Читець;
Уже вечірні довшають розмови,
Чутніше хід повільних дзигарів...
Віщують тихий затишок зимовий
Сльота і шум осінніх вечорів.
І так приємно знову розгорнути,
Пірнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57