Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?
Я пробую прикинути.
– І шо, ти розв'язалася?
– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
– А нащо він так прив'язував?
– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
– А ше шось таке, оригінальне? Віка знов задумується.
– А… Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?
– Чув. Сам полюбляю.
– А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бун-деса таких касет наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…
– Сильна?
– Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!… Слухай, дядя… як взагалі тебе… я шось забула…
– Герман.
– Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тему розкажу?
– Ну давай. Вали.
– Але ти ж не повіриш.
– Та ти розказуй, не ламайся.
– Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.
Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися у нього, прокладає шлях до її пам'яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю у пам'ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.
– Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити… Ну ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки у Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, в Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і…
Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, в деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у ній осад на все життя.
Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати – не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.
На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.
Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав'язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися . У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був… надміру нав'язливим, чи як?
– Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, – продовжує Віка. – бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини… А ше мій Вітас цікавився чарами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?
Я пробую прикинути.
– І шо, ти розв'язалася?
– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
– А нащо він так прив'язував?
– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
– А ше шось таке, оригінальне? Віка знов задумується.
– А… Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?
– Чув. Сам полюбляю.
– А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бун-деса таких касет наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…
– Сильна?
– Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!… Слухай, дядя… як взагалі тебе… я шось забула…
– Герман.
– Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тему розкажу?
– Ну давай. Вали.
– Але ти ж не повіриш.
– Та ти розказуй, не ламайся.
– Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.
Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися у нього, прокладає шлях до її пам'яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю у пам'ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.
– Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити… Ну ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки у Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, в Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і…
Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, в деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у ній осад на все життя.
Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати – не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.
На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.
Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав'язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися . У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був… надміру нав'язливим, чи як?
– Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, – продовжує Віка. – бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини… А ше мій Вітас цікавився чарами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67