Однієї літньої ночі заліз Ісакій у кліть, у якій лежала монастирська тканина, взяв її звідти і, зачинившись у келії, щось довго там ладнав, виходячи тільки до церкви і в трапезну, — через ветхі літа ніякої монастирської роботи він не робив. Пізніше подався з монастиря у город, де блукав від хати до хати і вступав у розмови з дітьми. Вернувсь у монастир величавий і натхненний, а за ним сунула ціла юрба дітлахів. На немале зчудування братії він привів цю юрбу до своєї келії і почав одягати у чернече вбрання. Дітям та забава сподобалася, вони захоплено ганялися один за одним, перечіплювалися в довгій одежі і падали, регочучись і веселячись. Реготався й веселився при цьому Ісакій. Вони влаштовували з дітьми всілякі ігриська, і на якийсь час монастир наповнився дитячим гомоном, сміхом і криками. Ченці зібралися й пішли з ігуменом туди, а Ісакій, побачивши похід, вигукнув ченцям назустріч:
— Ось ідуть нечестиві на чистих душею і серцем!
Ігумен схопив його тоді за бороду і почав бити патерицею, ченці ж кинулися на дітей, щоб зняти із них чернечу одежу, але ті злякано порозбігалися. Ісакій не пручався, покірно схилився перед ігуменом і навіть не скрикував, коли на спину йому лягала палиця. Зрештою він зойкнув і звалився ігумену в ноги, той торсонув його, вже безпам'ятного. І побачили тоді ченці, що мав він, безпам'ятний, ясне, погідне обличчя, начебто не биття зажив, а великої ласки. Ігумен, уздрівши це лице, вгамував пристрасть і наказав відлити знепритомнілого водою. Старець розклепив очі, і на його мокрому обличчі заграла щаслива усмішка. Він натужно звівся, а побачивши ігумена й братію, раптом кинувся перед ними на коліна:
— Дякую вам, брати! Дякую за ласку велику!
І всім тоді стало болісно й незручно. Ігумен сплюнув і пішов, розбрелася й братія, наче тікали вони від чогось соромітного й недоброго, а Ісакій стояв навколішках і дививсь услід чернецтву такими очима, які мав, коли не хотів брати до рота монастирського хліба. На цей його погляд обернувся тільки Лаврентій і тихо пригрозив Ісакієві пальцем.
Сталося те в літо чимало гроз. Налітали на землю великі вітри і зламали в монастирі кілька дерев. Часто сипало з неба градом, і деякі градини були такі завбільшки, як курячі яйця. Небо кошлатилося, й непокоїлося, і мигало блискавицями, а грім лупав так близько, що від нього тремтіли стіни. Ісакій не ховався від дощу, навпаки, як тільки зривався передгрозовий вітер, виходив із келії, знімав із голови кукіль, і його голова блищала ясним сріблом. Він ходив розміреним кроком від своєї келії до церкви, вряди-годи підіймаючи догори обличчя: дощ мочив його, а град боляче стьобав. Вуста його ворушилися, наче розмовляв він сам із собою чи, може, молився. Після однієї із найшаленіших гроз, саме тоді, коли й було зламано в монастирі ті кілька дерев, а води упало стільки багато, що вона шуміла із круч каламутними потоками, прийшов Ісакій до ігумена і знову попросивсь у затвор.
— Хоч пізнав я.бісівське наслання в печері, — сказав він, — але це сталося тому, що не знав я підступів бісівських і лукавства. Тепер же зі мною господь Ісус Христос і бог мій, і молитва отця мого Феодосія, надіюсь я на Христа і дістану над бісом побіду.
— Благий ти і розумом слабкий, — сказав ігумен. — Не раджу тобі закриватися.
— Хочу знову випробувати силу свою, — мовив Ісакій. — Почув я голос грому, який оповістив мені це. Та й вам буде спокійніше, коли зійду я у тьму печери.
— Ти говориш зараз, як розумний, — сказав ігумен, — Хай буде так, як хочеш.
Саме тоді зійшов Ісакій у печери і востаннє поговорив зі мною, про що я вже згадував. Був сумний, як ніколи, і коли покликав він Марка-печерника, щоб той засипав за ним вхід, в голосі його прочувався плач.

7
Він знову сидів у темені, засвічуючи скіпку тільки для молитов. Багато плакав у тій темені, і сон мало скріпляв його повіки. Відтак сидів, тремтячи й розмовляючи сам із собою, і тої мови Марко-печерник по простоті своїй не міг зрозуміти. Єдине, що збагнув Марко-печерник, — це те, що дуже каявся Ісакій за якийсь свій гріх, називаючи при цьому Лаврентія і винуватячи себе, що послухався його.
Після того почались у нього видіння.
Однієї ночі почув він гомін. Печера його наповнювалася людьми, кожен тримав свічку, мотику й кайло. Вони гомоніли й махали сердито руками:
— Де він? Де він? Давайте розкопаємо печеру і засиплемо його тут!
Холодний піт побив Ісакієві тіло. Він прикипів до свого віконця, дивився на людей, що заповнили прохід, і тремтів.
— Чого хочете від мене, люди? — шепотів він.
— Хіба не чув? — закричали йому пришельці. — Закопати тебе хочемо!
— Я знаю, ви тьма! — сказав тоді Ісакій, відходячи від віконця і сідаючи на своє місце. — У тьмі ви ходите, тьмою дихаєте: хочете мене до себе забрати, але я сам себе помістив серед вас.
І побачилося йому знову, що летить він у темряву, упадає, повільно кружляючи, і чим довше летить, тим більше витікає з нього світла, як із світильника, що гасне. В синіх сутінках він пролітав, і тонко боліло йому серце в грудях. Простягав у темінь руки і молився гаряче:
— Ти, котрий кинув мене у темряву, ти, котрий засудив мене, ти все-таки просвітив мені розум! Благословляю тебе, бо облуду свою велику я побачив. Ми таки справді у боязні перед своєю грішною душею тут зачиняємося; ми, твоїми слугами називаючися, дияволові у підстілку лягаємо і освячуємо цю нашу службу як науку для нащадків. Ми, любов проповідуючи, саму зненависть у серцях плекаємо, і любов у нас — тільки іскри принагідні. Диявол і бог поселені у душі нашій і ведуть вони бій смертельний, а ми вже розучилися відгадувати, де диявол, а де бог. Пошли ж бо світло велике своє, огнисте, боже, пошли і просвіти нарешті нас, темних і нерозумних!
Він плакав, коли вимовляв ці дивні слова, а ті уявні люди, що приходили закопати його, ті, котрі у пітьмі ходять і котрі самі є пітьма, щезали раптом, як дим, і тільки дух спалених свічок після себе залишали.
Він же запалював скіпку і дивився на вогонь доти, доки вогник не заламував останнє колінце і не загасав.
Часом до його віконця ведмідь підходив, просовував у раму лапу і ревів голосно. Тоді Ісакій затикав вуха і гнав ведмедя геть.
— Іди собі, йди! — казав він знічено. — Ти, дитино тьми, геть-но від мене!
А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.
— Чого тобі, брате? — питав захекано.
— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.
Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62