І хоч було багато світла, обличчя в людей, що стояли навколо, зробилися збляклі й невиразні — всі вони не красу світу відчували, а напружено стежили, чим закінчаться переговори Лаврентія з біснуватим. В цей час мужі знову спробували наблизитися до біснуватого.
— Спиніться! — наказав їм Лаврентій. — Моя молитва починає доходити йому до серця.
Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспішно хреститися, особливо гаряче робили це дві молодиці з розпаленими від цікавості й зворушення очима. Я знав: в їхніх головах зав'язується по клубку, який, обрісши словами, вже зараз стає легендою. Здається, такий самий клубок сплітається в голові й у Полікарпа; не міг він не обмірковувати того, що побачив, — мав накладену на себе місію оповідальника.
— Моя молитва заспокоїла його, — сказав Лаврентій і взяв біснуватого за руку. Він звівся, а разом із ним розбито встав і Прокіп.
— Ходімо, сину, до коваля, хай закує тебе в ланцюги, а тоді підемо, куди хочеш. — Лаврентій вимовляв це речення голосно, чітко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.
І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.
— Чудо! — вигукнув мені під вухо Полікарп. — Люди, чудо ви бачите!
Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили до кузні, за ними й ті, хто мав нагоду все спостерігати. Широкоплечий і низькорослий коваль виступив із чорного нутра кузні, став на порозі і надчікував.
— Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! — наказав трохи урочисто Лаврентій.
Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.
Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.
— Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? — спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. — Надто швидко заспокоївся…
— У щасливий час молитву сотворив, — покірливо сказав Лаврентій.
— Якому ж святому молився? — спитав я його в тон.
— Усім, — відповів Лаврентій. — Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.
Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки приходили мені до голови: чи не такими очима дивився на цей світ і Христос? В печерах вони й умирали, а тіла їхні закопували в землю, як стерво. «Навіщо бісові, — думав завжди я, — вселятись у хворий та убогий розум, замалий він тут матиме пожиток: біс — це думки, помисли й похотіння наші, звернені на зло, це лихі вчинки й зачини. Через це біс оселяється охочіше в головах розумних та здорових, хоч не минає благих та дурних. Біс — це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, — гадалося мені, — мають осілля у душах наших, в яких іде вічна й невситима війна». Ті ж болющі й страдницькі очі, що їх бачив я в біснуватих, можуть бути тільки в людей, що стоять осторонь такої війни: не про добро та зло вони мислять, а про звільнення. Про зло и добро думаємо ми: здорові й неупосліджені, і через те такі ранимі перед нечистим наші душі. Я думав про це довгими самотніми вечорами, коли простоював на молитві перед образами; такі думки вклинювались між мої молитви, і я не гнав їх — були вони благі. Витікала відтак із мене мислена течія, скеровував я її до неба, де стоять такі сонячно-блакитні колодязі! «Це тільки тут, на першому небі, — думав я, — колотяться хмари, громи й блискавиці — відбиття пристрастей наших; вище — тільки ясне безмов'я. Пристрасті ж людські — похідне нашого призначення і усього життя земного. Адже той, хто ходить по земній тверді, не тільки ріже плугом землю, але й блискає мечем, не тільки кидає в землю піт свій і вирощує зело, котре втримує це життя, але те зело грабує й топче». Коли навідували мене такі думки, тонкою й прозірчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Ясність у мозку уподібнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосіб плакала, адже нелегко їй, одягненій у важку й неповоротку одежу тіла!…
Біснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремінного паса, від якого тягся ланцюг. Лаврентій узяв того ланця в руку.
— Чи був ти колись у монастирі Печерському? — голосно й урочисто спитав Лаврентій. — Чи знаєш братію, що там мешкає?
— У монастир я заходив, але братії не знаю, — сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.
— Хто ж ті, що їх боїшся? — так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.
— Оці тридцять три, — сказав він глухо, — можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.
— Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! — прирік Лаврентій.
Біснуватий звів голову, очі його блиснули.
— Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? — сказав він твердо. — Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.
Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, — гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.
— Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, — звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.
Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, — стояв, смиренно похилившись.
— Люди! — сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. — Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!
Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.
— Його покидають біси, бо він наближається до святого місця!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62
— Спиніться! — наказав їм Лаврентій. — Моя молитва починає доходити йому до серця.
Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспішно хреститися, особливо гаряче робили це дві молодиці з розпаленими від цікавості й зворушення очима. Я знав: в їхніх головах зав'язується по клубку, який, обрісши словами, вже зараз стає легендою. Здається, такий самий клубок сплітається в голові й у Полікарпа; не міг він не обмірковувати того, що побачив, — мав накладену на себе місію оповідальника.
— Моя молитва заспокоїла його, — сказав Лаврентій і взяв біснуватого за руку. Він звівся, а разом із ним розбито встав і Прокіп.
— Ходімо, сину, до коваля, хай закує тебе в ланцюги, а тоді підемо, куди хочеш. — Лаврентій вимовляв це речення голосно, чітко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.
І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.
— Чудо! — вигукнув мені під вухо Полікарп. — Люди, чудо ви бачите!
Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили до кузні, за ними й ті, хто мав нагоду все спостерігати. Широкоплечий і низькорослий коваль виступив із чорного нутра кузні, став на порозі і надчікував.
— Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! — наказав трохи урочисто Лаврентій.
Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.
Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.
— Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? — спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. — Надто швидко заспокоївся…
— У щасливий час молитву сотворив, — покірливо сказав Лаврентій.
— Якому ж святому молився? — спитав я його в тон.
— Усім, — відповів Лаврентій. — Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.
Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки приходили мені до голови: чи не такими очима дивився на цей світ і Христос? В печерах вони й умирали, а тіла їхні закопували в землю, як стерво. «Навіщо бісові, — думав завжди я, — вселятись у хворий та убогий розум, замалий він тут матиме пожиток: біс — це думки, помисли й похотіння наші, звернені на зло, це лихі вчинки й зачини. Через це біс оселяється охочіше в головах розумних та здорових, хоч не минає благих та дурних. Біс — це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, — гадалося мені, — мають осілля у душах наших, в яких іде вічна й невситима війна». Ті ж болющі й страдницькі очі, що їх бачив я в біснуватих, можуть бути тільки в людей, що стоять осторонь такої війни: не про добро та зло вони мислять, а про звільнення. Про зло и добро думаємо ми: здорові й неупосліджені, і через те такі ранимі перед нечистим наші душі. Я думав про це довгими самотніми вечорами, коли простоював на молитві перед образами; такі думки вклинювались між мої молитви, і я не гнав їх — були вони благі. Витікала відтак із мене мислена течія, скеровував я її до неба, де стоять такі сонячно-блакитні колодязі! «Це тільки тут, на першому небі, — думав я, — колотяться хмари, громи й блискавиці — відбиття пристрастей наших; вище — тільки ясне безмов'я. Пристрасті ж людські — похідне нашого призначення і усього життя земного. Адже той, хто ходить по земній тверді, не тільки ріже плугом землю, але й блискає мечем, не тільки кидає в землю піт свій і вирощує зело, котре втримує це життя, але те зело грабує й топче». Коли навідували мене такі думки, тонкою й прозірчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Ясність у мозку уподібнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосіб плакала, адже нелегко їй, одягненій у важку й неповоротку одежу тіла!…
Біснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремінного паса, від якого тягся ланцюг. Лаврентій узяв того ланця в руку.
— Чи був ти колись у монастирі Печерському? — голосно й урочисто спитав Лаврентій. — Чи знаєш братію, що там мешкає?
— У монастир я заходив, але братії не знаю, — сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.
— Хто ж ті, що їх боїшся? — так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.
— Оці тридцять три, — сказав він глухо, — можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.
— Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! — прирік Лаврентій.
Біснуватий звів голову, очі його блиснули.
— Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? — сказав він твердо. — Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.
Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, — гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.
— Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, — звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.
Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, — стояв, смиренно похилившись.
— Люди! — сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. — Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!
Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.
— Його покидають біси, бо він наближається до святого місця!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62