ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

— Але несила мені говорити, зовсім охляв я.
Григорій пройшовся по келії, а тоді заклав руки за спину, виставив бороду і захитався на ногах, перевалюючись із носків на п'яти.
— Тепер і про умови можна переговорити. Чи готові ви слухати?
— Готові, отче, — покірно відгукнулися в'язні.
— Назвіть свої ймення і звідки хто родом. Я ж пошлю келійника, щоб перевірив: хто неправду скаже, залишиться в цій келії навік, а хто правду казатиме, вийде. '
— Я Кирило, що його називають Ямчич, живу на Подолі, недалеко від воріт, — мовив той, що спрагу відчував.
— Я Данило, на прізвище Щур, — озвався високий. — Живу я з Кирилом по сусідству.
— А я Михайло, син Даниловий, — кволо проказав молодший.
— Мій келійник перевірить, чи так воно. Можете відпочити, — сказав Григорій майже розчулено. — Важкий наклеп Данило на мене звів, і коли б я бук справді лихий, то помстився б на ньому тяжко. Але я не лихий, а добрий, від зла вас, таті, відводжу, а на добро наставляю. У мене, знаєте, дуже тонке колосся на бороді, таке тонке, аж мухи в ньому заплутуються… Смішно так дзижчать: дж-дж, хе-хе! Я, знаєте, всіх на цій землі люблю, і вас, таті, люблю, аякже! Може, я вас більшою любов'ю люблю, ніж собі гадаєте. Спасти вас хочу, гаті, бо коли б не спас, ліпше б ви погинули! На чорну стежку ваші ноги ступили, таті, і душі у вас від того почорніли. Чорні ви з голови до п'ят, а коли не вірите, то подивіться один на одного і побачите. Чорніші ночі ви, таті!
Він знову приклався до сулії, аж забулькало в горлі. Хтось із в'язнів заплакав.
— Чорні ми, чорні, отче! — сказали Михайло й Кирило.
— Чорні вуха у вас і язик, чорне піднебіння й обличчя, чорні руки й ноги, чорні ви зсередини і ззовні, — Григорій стояв серед келії, заклавши руки за спину, і натхненно перекочувався з носків на п'яти. В цей час і справді звідкілясь з'явилася муха і втрапила Григорію в бороду, задзижчала тонко й пронизливо; він нетерпляче змахнув її з бороди.
— Чорні серця б'ються у ваших чорних грудях, і ніч вічна вас пожирає. Я навіть через стіну це бачу, і серце моє болить за вас і плаче…
Таті захлипали.
— Звільни, бога ради, нас, отче, — мовив слізно Кирило. — Несила нам муку цю терпіти…
— А я хочу вас звільнити, — скоромовкою сказав Григорій. — До того воно й ідеться. Але звільню вас тільки при одній умові, аякже!
— Кажи свою умову, отче, — відказав Данило.
— Е, ні. Ви повинні пристати до неї перш ніж її скажу. На мить за дверима запанувала глибока тиша.
— А коли ми проситимем спершу сказати умову, — несміливо озвався Данило.
— То я можу й забути про вас. Хіба так важко про вас забути?… Чорти на ваші душі давно сподіваються.
Знову зависла мовчанка, і, перечікуючи її, вискалив весело білі й чисті зуби Григорій.
— Ми пристаємо на твою умову, — сказали Данило й Кирило.
— А той, молодший?
— Пристаю, — зовсім кволо обізвався Михайло.
— Я тут приготував для вас, таті, пергамен. Не гоже записувати вас у ньому татями, то записав вас боржниками своїми, які не змогли мені вчасно виплатити борг.
— Холопами нас хочеш зробити, отче? — кволо спитав Данило.
— Холопами святого монастиря, авжеж! — сказав смиренно Григорій. — Щоб ви трудилися на братію і мали де каятися за гріхи свої. Це діло святе й боговгодне, аякже!
Він схилив голову на плече, як пташка, лукаво примружив око й засміявся дрібним тремтливим сміхом, від якого борода його аж застрибала.
— Дивні діла твої, господи, — сказав, обриваючи сміх і похиляючись. Скільки праці кладу в ім'я твоє і для слави твоєї. Ощаслив мене, господи, і дай навчити цих чорнодухих. Гей, ви! — гукнув він брутально. — Чуєте мене? Я вчитиму вас, як поводися маєте!

4
Відтак прикликав Григорій до себе братію, а коли зійшлися вони до келії, побачили увіч її убогість, досі до нього, крім ігумена й келійника, ніхто не вступав.
— Завітали до мене злодії, — сказав Григорій смиренно. — Я помолився за них, заснули вони і проспали п'ять днів та ночей. Покликав я вас, братіє, щоб розбудити їх.
Він відхилив двері до кліті й гукнув у темінь:
— Гей, ви, чи довго стерегтиметесь даремно? Вставайте і йдіть! Тоді на світло не вийшли, а вихилиталися змучені й змарнілі
таті. Один був високий, другий облизував перепечені вуста, а третій, зовсім тонкий, хилитався, як билина, ще й долонею очі прикривав, хоч у Григорієвій келії стояли сутінки.
— Чого прийшли в убогу мою оселю? — спитав голосно Григорій.
— Біс вселив нам у голови, що грошей у тебе багато, — сказав Данило Щур.
— Чи ж багато ви знайшли у мене грошей? — спитав гостро Григорій.
— Ані резі, — відказав Кирило Ямчич. — Ти убогіший за нас.
— Як вам спалося від моєї молитви?
— Лихі привиддя нас мучили, отче, — сказав Михайло. — Лихі сни та змори.
— І прийшов до нас уві сні янгол, — заговорив Данило, — і наказав за переступ наш монастирськими холопами стати.
— Сказав кинути діло наше богомерзьке, — додав Кирило.
— Чуєш, отче ігумене, — різко крутнувся на підборах Григорій. — Вони бажають стати монастирськими холопами. Просіть цієї милості в отця ігумена.
На те впали всі троє на коліна і вдарили поклона.
— Просимо, отче милосердений, візьми нас у холопи монастирські.
— Хай буде так, — сказав ігумен. — А ти, отче Григорію, приготуй пергамен. Але не пиши, що вступають вони в холопи добровільно, хай боржниками монастиря себе зголосять.
— Зголошуємо себе монастирськими боржниками! — сказали колишні таті.
Усі ченці схвально закивали головами, бо боговгодне діло в тому бачили. Був тільки один з-поміж них, котрий Ісакієм звався, тільки той не відчув радості з такого перевтілення татей. Хтозна-чому сльоза блиснула в нього на оці, однак цієї сльози не помітив ніхто, крім Єремії, і покивав тоді Єремія Ісакію пальцем, аж той злякано заморгав повіками і швиденько змахнув непрошену сльозу.
Мене не було в монастирі, коли все це відбувалося, розказали ту історію Єремія та Ісакій. Ісакій розповідав, прихилившись до віконечка, бо сидів я тоді в затворі, і хтозна-чому знов з'явилася на його оці сльоза.
— Що мене найбільше вразило в цій історії, — сказав Ісакій насамкінець, — це те, що Григорій насправді думав: любов сіє на землі і справді боговгодне діло чинить. Забувся він, що, хто рабство комусь на шию накладе, той сам найостанній раб.

5
Вночі, коли всі засинали, він любив заходити до своєї кліті зі скарбом, перед цим щільно зачинивши вхідні двері, запалював свічку і відчиняв заповітну скриню. Тоді висипав на верету весь скарб і починав рахувати, кидаючи по часточці у ту ж таки скриню. Були там монети, гривни, куни та різі, і на кожні гроші мав він у скрині переділок, в які складалися гроші грецькі, лядські, швабські й хазарські. Були тут шматки золота і срібла у злитках та в ломі. Тож перебирав він усе те, затримуючи кожну часточку між пальців і солодко при цьому муркочучи;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62