Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.
«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»
Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»
Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.
«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.
«Закопав би в землю».
«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».
«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».
«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.
«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».
«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».
Далі я міркував так:
«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».
«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»
«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».
«Чому саме Габрищак?»
«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.
А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»
Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.
«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»
Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»
Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.
«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.
«Закопав би в землю».
«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».
«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».
«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.
«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».
«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».
Далі я міркував так:
«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».
«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»
«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».
«Чому саме Габрищак?»
«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.
А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»
Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52