Кивнувши головою, я вийшов на вулицю, певний, що моя особа дуже зацікавила пані Пілярчикову. А що вона належала до жінок балакучих, то я міг сподіватися: звістка про мене й моя цікавість до Острова злочинців дійде до вух того, на кого я чекав іще вчора і хто, можливо, намагався відвідати мене минулої ночі.
Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, — тепер він знову правив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого питати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…
Здалека Острів злочинців видавався великою суцільною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.
Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рукава річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в острів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».
Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.
Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, — до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні — сигнальні прапорці для пароплавів.
На першій галявині росло кілька самотніх розлогих осокорів, а між осокорами була могила, про яку згадували гарцери. На могилі, вкритій дерном, я побачив віночок із жовтої материнки, а на грубому стовбурі найближчого осокора хтось глибоко вирізав хреста.
Друга, більша галявина була ближче до Вісли. Від води її ділила тільки вузенька смужка лози. Ось тут я й вирішив отаборитися. Місце я вибрав вигідне, з краю галявини. З трьох боків мене обступав густий верболіз. Якби хтось схотів уночі дістатися до мене, то наробив би такого шелесту, що я напевне збудився б. Тільки з одного боку лишався вільний простір. Але звідси я бачив стежку, що бігла через увесь острів, бачив дах будки і річкові сигнальні знаки над ним.
«Я й справді Томаш Бродяга, — думав я, вбиваючи кілки. — Третій день у цій місцевості і втретє, щораз на іншому місці, напинаю свого намета».
О шостій годині вечора я вже добре влаштувався. Квапився, бо небо затягли хмари, заходило на дощ. Повітря було тепле, але вологе. «Після дощу похолодніє», — вирішив я.
Тепер я лагодився з вечерею. Ще в містечку купив пачку грибної юшки й макарони, тож нагрів на спиртівці води й всипав в окріп порошок, старанно вимішуючи ложкою, як написано було на обгортці. Я так у це вдався, що й не зауважив молодої жінки, яка йшла до мене стежкою через галявину. Вгледів її аж тоді, як вона була майже біля намету.
Висока, в чорному дощовому плащі, жінка підходила сміливо, рішуче, як чоловік, засунувши руки в кишені. Її чорне коротке волосся було зачесане набік, по-чоловічому. Ця молода жінка вбранням, зачіскою і, напевне, поводженням невміло наслідувала чоловіків.
Я й далі колотив свою юшку ложкою й не повернув голови в її бік навіть тоді, коли вона спинилася за три кроки від мене і якийсь час стояла мовчки.
Нарешті, не повертаючи голови, я сказав:
— Слухаю вас…
— Кого й чого ви тут шукаєте?
Я поклав ложку й обернувся до дівчини. Мабуть, мої широко розплющені очі вимовляли щирий подив.
— Нікого й нічого я тут не шукаю.
Дівчина всунула руки глибше в кишені, і я подумав, що вона стиснула кулаки.
— Навіщо ви сюди приїхали? Навіщо тут кружляєте? Голос у дівчини був низький, дуже приємний. Але її настирливість образила мене. Я вирішив показати їй свою зневагу, відвернувся знов до своєї кухні, поколотив ложкою в каструлі і спробував, яка виходить на смак грибна юшка, а тоді сказав:
— Я навіть не припускав, що тут не можна ходити. Дуже перепрошую, але я не знав, що ця земля — приватна власність.
— Не вдавайте з себе дурня, — пробурмотіла вона. Я знизав плечима.
— Нічого я не вдаю. Це якось само виходить…
— Не прикидайтесь. Ви добре розумієте, що я маю на увазі.
— На жаль, властивість відгадувати чужі думки мені не притаманна.
— Це ви ночували вчора там, де була сторожка?
— Я.
— А тепер перейшли сюди…
— Авжеж. Ви ж самі бачите… — тримаючи в руці ложку, я зробив широкий жест, показуючи на намет, гараж і на весь острів. Потім, поклавши ложку в каструлю, додав: — А взагалі я збираюся ставити свого намета в різних місцях і надовго ніде не затримуватись.
— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.
Тепер я і справді здивувався.
— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.
— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.
Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.
— Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.
Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.
Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:
— Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.
— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.
Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.
— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.
Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
— До побачення! — гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Знов лучники. — Легенда й дійсність. — Де шукати пригоди? — Історія Бурштинової кімнати. — Підозріла поведінка доктора Роде. — Загадкова смерть старого науковця. — Лист доктора Роде. — Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
День був сірий і похмурий, заснований дощем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, — тепер він знову правив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого питати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…
Здалека Острів злочинців видавався великою суцільною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.
Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рукава річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в острів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».
Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.
Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, — до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні — сигнальні прапорці для пароплавів.
На першій галявині росло кілька самотніх розлогих осокорів, а між осокорами була могила, про яку згадували гарцери. На могилі, вкритій дерном, я побачив віночок із жовтої материнки, а на грубому стовбурі найближчого осокора хтось глибоко вирізав хреста.
Друга, більша галявина була ближче до Вісли. Від води її ділила тільки вузенька смужка лози. Ось тут я й вирішив отаборитися. Місце я вибрав вигідне, з краю галявини. З трьох боків мене обступав густий верболіз. Якби хтось схотів уночі дістатися до мене, то наробив би такого шелесту, що я напевне збудився б. Тільки з одного боку лишався вільний простір. Але звідси я бачив стежку, що бігла через увесь острів, бачив дах будки і річкові сигнальні знаки над ним.
«Я й справді Томаш Бродяга, — думав я, вбиваючи кілки. — Третій день у цій місцевості і втретє, щораз на іншому місці, напинаю свого намета».
О шостій годині вечора я вже добре влаштувався. Квапився, бо небо затягли хмари, заходило на дощ. Повітря було тепле, але вологе. «Після дощу похолодніє», — вирішив я.
Тепер я лагодився з вечерею. Ще в містечку купив пачку грибної юшки й макарони, тож нагрів на спиртівці води й всипав в окріп порошок, старанно вимішуючи ложкою, як написано було на обгортці. Я так у це вдався, що й не зауважив молодої жінки, яка йшла до мене стежкою через галявину. Вгледів її аж тоді, як вона була майже біля намету.
Висока, в чорному дощовому плащі, жінка підходила сміливо, рішуче, як чоловік, засунувши руки в кишені. Її чорне коротке волосся було зачесане набік, по-чоловічому. Ця молода жінка вбранням, зачіскою і, напевне, поводженням невміло наслідувала чоловіків.
Я й далі колотив свою юшку ложкою й не повернув голови в її бік навіть тоді, коли вона спинилася за три кроки від мене і якийсь час стояла мовчки.
Нарешті, не повертаючи голови, я сказав:
— Слухаю вас…
— Кого й чого ви тут шукаєте?
Я поклав ложку й обернувся до дівчини. Мабуть, мої широко розплющені очі вимовляли щирий подив.
— Нікого й нічого я тут не шукаю.
Дівчина всунула руки глибше в кишені, і я подумав, що вона стиснула кулаки.
— Навіщо ви сюди приїхали? Навіщо тут кружляєте? Голос у дівчини був низький, дуже приємний. Але її настирливість образила мене. Я вирішив показати їй свою зневагу, відвернувся знов до своєї кухні, поколотив ложкою в каструлі і спробував, яка виходить на смак грибна юшка, а тоді сказав:
— Я навіть не припускав, що тут не можна ходити. Дуже перепрошую, але я не знав, що ця земля — приватна власність.
— Не вдавайте з себе дурня, — пробурмотіла вона. Я знизав плечима.
— Нічого я не вдаю. Це якось само виходить…
— Не прикидайтесь. Ви добре розумієте, що я маю на увазі.
— На жаль, властивість відгадувати чужі думки мені не притаманна.
— Це ви ночували вчора там, де була сторожка?
— Я.
— А тепер перейшли сюди…
— Авжеж. Ви ж самі бачите… — тримаючи в руці ложку, я зробив широкий жест, показуючи на намет, гараж і на весь острів. Потім, поклавши ложку в каструлю, додав: — А взагалі я збираюся ставити свого намета в різних місцях і надовго ніде не затримуватись.
— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.
Тепер я і справді здивувався.
— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.
— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.
Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.
— Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.
Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.
Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:
— Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.
— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.
Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.
— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.
Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
— До побачення! — гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Знов лучники. — Легенда й дійсність. — Де шукати пригоди? — Історія Бурштинової кімнати. — Підозріла поведінка доктора Роде. — Загадкова смерть старого науковця. — Лист доктора Роде. — Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
День був сірий і похмурий, заснований дощем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52