Залічка взялася мені пояснювати:
— Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо програємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних троянд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не вимовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.
— Ну і програв, — закінчив я.
— Програв! — засміялася Залічка.
Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій потворі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.
Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.
Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у містечку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розглядаючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорлявий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.
— Я хотів би поговорити з панами антропологами, — звернувся він до мене.
Я показав пальцем на пана Опалка.
— Ви — антрополог? — спитав його чорнявий.
Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахилилася над рівчаком.
Чорнявий жахнувся:
— Чи ви, панове, німі?
Пан Опалко заперечливо похитав головою.
— То чому ж ви не розмовляєте? — спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж почервонів зі злості.
— Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, — пояснив я. — Пробачте йому.
— А я гадав, що ви антропологи, — сказав чорнявий. Я кивнув головою.
— Цей пан, — знову показав я на Опалка, — з табору антропологів. А ця панночка…
Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чоловіком, що приїхав бричкою.
— Мене звуть Кароль, Кароль В., — відрекомендувався Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану землею. — Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зустрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, — поспішив він додати. — Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.
Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки елегантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.
— А, знаю, — нараз вигукнула вона, — ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.
— Детектив? — здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.
— Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, — засоромлено пояснила вона. — Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, — звернулася вона до мене, — вмієте берегти таємницю, правда?
— Звичайно, прошу пані, — відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.
— На мене пані теж може покластися, — поважно сказав він.
Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.
— О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той детектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечуватимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритимемо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наметами.
— Щиро вам вдячний. — І пан Кароль знову схилився над брудною рукою Залічки.
Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з загону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загорнену в газету.
— Це вам, — сказав він Залічці, віддаючи пакунок.
Зацікавлена дівчина розгорнула газету, і ми побачили білий людський череп.
— Боже милостивий, — зойкнув пан Кароль.
На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.
— Де ви знайшли його, хлопці? — спитала вона.
— У лісі. В колишніх окопах, — пояснив Вільгельм Телль. — Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.
Залічка знизала плечима.
— Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це докладно.
— У нас є череп забитої людини, — втрутивсь я в розмову, — і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слідство.
— Це ви кажете мені? — буркнув пан Кароль.
— Вам.
— То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?
— Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чоловік дістав такого міцного удару по голові, що череп проломився.
Всі оглянули череп і погодилися зі мною.
— Ну то що ж, — знову буркнув пан Кароль. — Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.
— Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, — засвідчили хлопчаки.
Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загорнув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.
— Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіжчика, — пояснила Залічка хлопцям. — Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.
Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.
— Ми шукали табір браконьєрів, — розповів мені Вільгельм Телль. — Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.
Я на мить спинився.
— Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?
— О, ні! — вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він — мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.
Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди дістатися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак — хрест із двох гілок.
Тепер хлопці звернули увагу на розкопки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
— Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо програємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних троянд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не вимовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.
— Ну і програв, — закінчив я.
— Програв! — засміялася Залічка.
Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій потворі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.
Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.
Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у містечку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розглядаючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорлявий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.
— Я хотів би поговорити з панами антропологами, — звернувся він до мене.
Я показав пальцем на пана Опалка.
— Ви — антрополог? — спитав його чорнявий.
Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахилилася над рівчаком.
Чорнявий жахнувся:
— Чи ви, панове, німі?
Пан Опалко заперечливо похитав головою.
— То чому ж ви не розмовляєте? — спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж почервонів зі злості.
— Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, — пояснив я. — Пробачте йому.
— А я гадав, що ви антропологи, — сказав чорнявий. Я кивнув головою.
— Цей пан, — знову показав я на Опалка, — з табору антропологів. А ця панночка…
Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чоловіком, що приїхав бричкою.
— Мене звуть Кароль, Кароль В., — відрекомендувався Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану землею. — Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зустрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, — поспішив він додати. — Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.
Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки елегантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.
— А, знаю, — нараз вигукнула вона, — ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.
— Детектив? — здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.
— Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, — засоромлено пояснила вона. — Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, — звернулася вона до мене, — вмієте берегти таємницю, правда?
— Звичайно, прошу пані, — відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.
— На мене пані теж може покластися, — поважно сказав він.
Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.
— О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той детектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечуватимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритимемо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наметами.
— Щиро вам вдячний. — І пан Кароль знову схилився над брудною рукою Залічки.
Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з загону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загорнену в газету.
— Це вам, — сказав він Залічці, віддаючи пакунок.
Зацікавлена дівчина розгорнула газету, і ми побачили білий людський череп.
— Боже милостивий, — зойкнув пан Кароль.
На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.
— Де ви знайшли його, хлопці? — спитала вона.
— У лісі. В колишніх окопах, — пояснив Вільгельм Телль. — Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.
Залічка знизала плечима.
— Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це докладно.
— У нас є череп забитої людини, — втрутивсь я в розмову, — і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слідство.
— Це ви кажете мені? — буркнув пан Кароль.
— Вам.
— То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?
— Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чоловік дістав такого міцного удару по голові, що череп проломився.
Всі оглянули череп і погодилися зі мною.
— Ну то що ж, — знову буркнув пан Кароль. — Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.
— Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, — засвідчили хлопчаки.
Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загорнув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.
— Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіжчика, — пояснила Залічка хлопцям. — Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.
Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.
— Ми шукали табір браконьєрів, — розповів мені Вільгельм Телль. — Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.
Я на мить спинився.
— Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?
— О, ні! — вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він — мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.
Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди дістатися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак — хрест із двох гілок.
Тепер хлопці звернули увагу на розкопки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52