Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.
— То розберіть його на частини, — порадив я.
— Пане, — аж злякався ветеринар, — а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.
Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.
— Гляньте, — сказав він, — ваш дядько був, певне, неабиякий дивак. На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шістдесяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, — застеріг він мене, — цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, — сплюнув ветеринар. — Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.
Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.
— Здається, є передній і задній привід, — сказав він, і я теж переконався в цьому.
— Має дванадцять циліндрів, — додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.
— Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.
Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електричні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж запрацював, дуже тихо, майже нечутно.
Ветеринар почухав потилицю.
— Ну, гаразд, — лагідно мовив він, — додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.
Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.
Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього казали в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в житті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.
Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціальний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій феноменальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не наважувалися замикати щось замком, який зробив мій дядько, хоча він пропонував свої послуги й далі.
— Ну, то як, берете п'ять тисяч? — спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.
— Даю вам десять, — нараз надбавив він.
І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.
— Мені спало на думку, — відказав я ветеринарові, — що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядька, і я не можу так одразу з нею розлучитися.
— Як собі хочете, — образився ветеринар. — Але в Кракові всі знають, що ваш дядько був дивак. І машина ця теж дивацька.
Я зітхнув з удаваним жалем.
— Нічого не вдієш. Це пам'ятка для нашої родини, і я заберу машину до Лодзі.
Ветеринар знизав плечима, заплатив за гараж і попрощався зі мною дуже холодно. Він, мабуть, образився на мене, бо спершу я гаряче переконував його купити машину, а тоді відмовився продавати.
Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіатора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.
Гальма діяли добре, машина слухняно корилася найменшому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натискував педаль газу.
Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впевнено. Динамомашина заряджала акумулятор — чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опустив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.
Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.
На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини — жовтий «вартбург», зелена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колонки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.
— Ох і налякали ж ви нас! — вигукнув огрядний власник «вартбурга», жартома схопившись за серце. — Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.
— Та ні, — похитав головою власник «сімки», — воно ж схоже на підводного човна.
— Чи на залізничну дрезину, — додав водій «Москвича».
А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбінезоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:
— Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.
Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й гидоти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новеньких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величезний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, лишивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?
Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.
— Пане, — звернувся він до мене, від'їжджаючи, — ви, певне, до музею ведете це бидло?
Я нічого не відповів.
Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:
— Чи можна цією машиною ще й орати?
Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
— То розберіть його на частини, — порадив я.
— Пане, — аж злякався ветеринар, — а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.
Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.
— Гляньте, — сказав він, — ваш дядько був, певне, неабиякий дивак. На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шістдесяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, — застеріг він мене, — цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, — сплюнув ветеринар. — Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.
Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.
— Здається, є передній і задній привід, — сказав він, і я теж переконався в цьому.
— Має дванадцять циліндрів, — додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.
— Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.
Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електричні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж запрацював, дуже тихо, майже нечутно.
Ветеринар почухав потилицю.
— Ну, гаразд, — лагідно мовив він, — додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.
Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.
Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього казали в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в житті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.
Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціальний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій феноменальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не наважувалися замикати щось замком, який зробив мій дядько, хоча він пропонував свої послуги й далі.
— Ну, то як, берете п'ять тисяч? — спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.
— Даю вам десять, — нараз надбавив він.
І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.
— Мені спало на думку, — відказав я ветеринарові, — що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядька, і я не можу так одразу з нею розлучитися.
— Як собі хочете, — образився ветеринар. — Але в Кракові всі знають, що ваш дядько був дивак. І машина ця теж дивацька.
Я зітхнув з удаваним жалем.
— Нічого не вдієш. Це пам'ятка для нашої родини, і я заберу машину до Лодзі.
Ветеринар знизав плечима, заплатив за гараж і попрощався зі мною дуже холодно. Він, мабуть, образився на мене, бо спершу я гаряче переконував його купити машину, а тоді відмовився продавати.
Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіатора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.
Гальма діяли добре, машина слухняно корилася найменшому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натискував педаль газу.
Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впевнено. Динамомашина заряджала акумулятор — чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опустив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.
Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.
На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини — жовтий «вартбург», зелена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колонки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.
— Ох і налякали ж ви нас! — вигукнув огрядний власник «вартбурга», жартома схопившись за серце. — Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.
— Та ні, — похитав головою власник «сімки», — воно ж схоже на підводного човна.
— Чи на залізничну дрезину, — додав водій «Москвича».
А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбінезоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:
— Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.
Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й гидоти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новеньких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величезний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, лишивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?
Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.
— Пане, — звернувся він до мене, від'їжджаючи, — ви, певне, до музею ведете це бидло?
Я нічого не відповів.
Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:
— Чи можна цією машиною ще й орати?
Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52