Ба навіть може їздити, заплющивши очі.
Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, — подумав я. — Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він належить».
Та вголос сказав:
— А найпідозріліша тут одна дівчина. Не знати чого нападає на мирних туристів, стежить за ними, погрожує, наказує їм забиратися геть із лісу. А сама навіть не хоче сказати, як її звуть…
— Ганка… — почувся шепіт. — Я вчуся в Варшаві на лікаря. Оце скінчила перший курс і приїхала додому на канікули.
Вона замовкла. Крізь неголосний шум дощу, який тарабанив по стрісі, ми нараз почули відгомін розмови.
Хтось підходив до шопи. Були це, певне, чоловіки, бо голоси здалися нам низькі, грубі, трохи хрипкі.
Ганка присунулася до мене й зашепотіла:
— Ради бога, не робіть і найменшого шуму. Хоч би вони зайшли в шопу й сиділи тут хтозна-скільки, не можна, щоб вони дізналися про нас.
— А коли це лісник? — шепнув я Ганці. — Він допоміг би вам дістатися додому.
— Тихо! Тихо-о-о…
Чоловіки були вже біля шопи. Поминуть її чи йдуть саме сюди?
— … Старий від когось чув, що він має такий план, на якому вся місцевість докладно розписана кольоровими олівцями, — сказав перший голос.
Другий голос:
— Може, зайдемо в шопу й закуримо? Перший голос:
— Треба поспішати. Старий дожидає над річкою і, як спізнемося, зніме гвалт.
Другий голос:
— А навіщо тому гостеві такий план? Чи не здається тобі, що це хтось з колишніх Барабашевих людей?
Перший голос:
— Надто він молодий, щоб бути Барабашевим. Але хтось із Барабашевих людей міг накреслити план і продати йому.
Другий голос:
— Таж ніхто тоді з острова не втік? Перший голос:
— Двох міліція схопила живими. Потім їх судили у Варшаві.
Другий голос:
— Їх засудили до страти, тож виходить, що ніхто не втік з острова. Хіба що ті могли накреслити такий план у в'язниці.
Перший голос:
— Дурний ти. Їх засудили до страти, але вироку не виконали. Вони звернулися до вищої влади з проханням помилувати їх, і смертний вирок замінено на довічне ув'язнення… А згодом зменшено до п'ятнадцяти років — була амністія. Розумієш, брате? Отже, обидва тепер на волі. Старий про це недавно довідався і, певне, через те спершу гадав, що гість із планом — це Барабашева людина.
Другий голос:
— Надто він молодий…
Шум дощу заглушив дальші слова, бо чоловіки вже далеченько відійшли від шопи.
— Це вони говорили про вас, — обізвалася Ганка. — У вашій кишені лежить план, накреслений кольоровими олівцями. Я бачила його, коли шукала вашого посвідчення. От цікаво, як вони дізналися про цей план?
— А я знаю, як вони дізналися, — засміявся я. — Від пані Пілярчикової, власниці крамниці. Я показував їй той план. Тільки їй, більше нікому.
— Боже мій, який же ви необачний!
— Це я зробив навмисне. Хотів, щоб вона розказала людям про нього і щоб це дійшло до вух певної людини.
— Навіщо? Чому ви так зробили?
— Мені хотілося спершу збентежити людину, яка мене цікавить, а далі примусити діяти проти мене. Хотів, щоб та людина спробувала мене знешкодити. А що я сподівався цього, то весь час пильнував і напевне міг би захистити себе. Отоді я й довідався б, хто то такий. Проте мені не пощастило спровокувати цю людину, її не занепокоїло те, що в мене є план. Це дуже дивно й незрозуміло.
— А я розумію, чому так сталося, — засміялася дівчина. — Я знаю не тільки, хто ви, але й навіщо приїхали сюди. Я навіть догадалася, чому ви не змогли спровокувати того чоловіка.
— То ви ясновидюща, — посміхнувся я.
— Не смійтеся. Коли я розповім вам усе, про що додумалася, то ви переконаєтеся, що тут і не треба бути ясновидющою. Отже, прошу пана, ви журналіст, якимсь чином вам до рук потрапив план нашої місцевості із позначкою, де саме дідич Дунін сховав свої коштовні колекції. Але на вашому плані це місце позначено не точно…
— Звідки ви знаєте, що воно позначено не точно?
— Якби ви його точно знали, то нікого не провокували, а тихенько пішли б туди й позабирали скарби. Але ви хочете спровокувати чоловіка, що пильнує те місце. Однак ви його не спровокуєте, бо ще два місяці тому, — ви може й не знаєте, — цей чоловік переніс скарби до іншої схованки. І тепер сміється з вашого плану.
Я зірвався на ноги, схопив дівчину за плечі і, знервовано шарпаючи її, нетерпляче вигукнув:
— Звідки ви знаєте, що він переніс скарби до іншої схованки?
— О боже, пустіть мене. Я все вам розповім. У нас тут тільки й мови було, що про це, то немає потреби робити з цього таємницю. Два місяці тому якось уранці в лісі було знайдено кілька речей: старовинний кинджал, оздоблений самоцвітами, позолочена пряжка, стара срібна ложка. Легко догадатися, що це — речі з колекцій дідича Дуніна. Хтось позабирав скарби зі схованки і вночі переніс на інше місце, а дорогою кілька предметів згубив. От вам і вся правда. Тож у колишній схованці скарбів немає, може, їх вивезено кудись дуже далеко, а може, перенесено до іншого сховища. Так чи інакше, а ваш план уже не знадобиться.
— А де лежали загублені речі?
— Саме біля тієї кладки, де я мала приємність упасти в воду й звихнути ногу.
— Так, так, — буркнув я. — Мабуть, схованка була в одному з бункерів.
— Це ймовірно. Але коштовностей Дуніна там уже немає, і де вони — невідомо, шукай вітра в полі. Тож найкраще ви зробите, якщо поїдете звідси додому.
— Знову ви мене женете, — зауважив я.
— Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощастило нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.
— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.
Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?
— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.
Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:
— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?
— Ні, — буркнула дівчина.
— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.
Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, — подумав я. — Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він належить».
Та вголос сказав:
— А найпідозріліша тут одна дівчина. Не знати чого нападає на мирних туристів, стежить за ними, погрожує, наказує їм забиратися геть із лісу. А сама навіть не хоче сказати, як її звуть…
— Ганка… — почувся шепіт. — Я вчуся в Варшаві на лікаря. Оце скінчила перший курс і приїхала додому на канікули.
Вона замовкла. Крізь неголосний шум дощу, який тарабанив по стрісі, ми нараз почули відгомін розмови.
Хтось підходив до шопи. Були це, певне, чоловіки, бо голоси здалися нам низькі, грубі, трохи хрипкі.
Ганка присунулася до мене й зашепотіла:
— Ради бога, не робіть і найменшого шуму. Хоч би вони зайшли в шопу й сиділи тут хтозна-скільки, не можна, щоб вони дізналися про нас.
— А коли це лісник? — шепнув я Ганці. — Він допоміг би вам дістатися додому.
— Тихо! Тихо-о-о…
Чоловіки були вже біля шопи. Поминуть її чи йдуть саме сюди?
— … Старий від когось чув, що він має такий план, на якому вся місцевість докладно розписана кольоровими олівцями, — сказав перший голос.
Другий голос:
— Може, зайдемо в шопу й закуримо? Перший голос:
— Треба поспішати. Старий дожидає над річкою і, як спізнемося, зніме гвалт.
Другий голос:
— А навіщо тому гостеві такий план? Чи не здається тобі, що це хтось з колишніх Барабашевих людей?
Перший голос:
— Надто він молодий, щоб бути Барабашевим. Але хтось із Барабашевих людей міг накреслити план і продати йому.
Другий голос:
— Таж ніхто тоді з острова не втік? Перший голос:
— Двох міліція схопила живими. Потім їх судили у Варшаві.
Другий голос:
— Їх засудили до страти, тож виходить, що ніхто не втік з острова. Хіба що ті могли накреслити такий план у в'язниці.
Перший голос:
— Дурний ти. Їх засудили до страти, але вироку не виконали. Вони звернулися до вищої влади з проханням помилувати їх, і смертний вирок замінено на довічне ув'язнення… А згодом зменшено до п'ятнадцяти років — була амністія. Розумієш, брате? Отже, обидва тепер на волі. Старий про це недавно довідався і, певне, через те спершу гадав, що гість із планом — це Барабашева людина.
Другий голос:
— Надто він молодий…
Шум дощу заглушив дальші слова, бо чоловіки вже далеченько відійшли від шопи.
— Це вони говорили про вас, — обізвалася Ганка. — У вашій кишені лежить план, накреслений кольоровими олівцями. Я бачила його, коли шукала вашого посвідчення. От цікаво, як вони дізналися про цей план?
— А я знаю, як вони дізналися, — засміявся я. — Від пані Пілярчикової, власниці крамниці. Я показував їй той план. Тільки їй, більше нікому.
— Боже мій, який же ви необачний!
— Це я зробив навмисне. Хотів, щоб вона розказала людям про нього і щоб це дійшло до вух певної людини.
— Навіщо? Чому ви так зробили?
— Мені хотілося спершу збентежити людину, яка мене цікавить, а далі примусити діяти проти мене. Хотів, щоб та людина спробувала мене знешкодити. А що я сподівався цього, то весь час пильнував і напевне міг би захистити себе. Отоді я й довідався б, хто то такий. Проте мені не пощастило спровокувати цю людину, її не занепокоїло те, що в мене є план. Це дуже дивно й незрозуміло.
— А я розумію, чому так сталося, — засміялася дівчина. — Я знаю не тільки, хто ви, але й навіщо приїхали сюди. Я навіть догадалася, чому ви не змогли спровокувати того чоловіка.
— То ви ясновидюща, — посміхнувся я.
— Не смійтеся. Коли я розповім вам усе, про що додумалася, то ви переконаєтеся, що тут і не треба бути ясновидющою. Отже, прошу пана, ви журналіст, якимсь чином вам до рук потрапив план нашої місцевості із позначкою, де саме дідич Дунін сховав свої коштовні колекції. Але на вашому плані це місце позначено не точно…
— Звідки ви знаєте, що воно позначено не точно?
— Якби ви його точно знали, то нікого не провокували, а тихенько пішли б туди й позабирали скарби. Але ви хочете спровокувати чоловіка, що пильнує те місце. Однак ви його не спровокуєте, бо ще два місяці тому, — ви може й не знаєте, — цей чоловік переніс скарби до іншої схованки. І тепер сміється з вашого плану.
Я зірвався на ноги, схопив дівчину за плечі і, знервовано шарпаючи її, нетерпляче вигукнув:
— Звідки ви знаєте, що він переніс скарби до іншої схованки?
— О боже, пустіть мене. Я все вам розповім. У нас тут тільки й мови було, що про це, то немає потреби робити з цього таємницю. Два місяці тому якось уранці в лісі було знайдено кілька речей: старовинний кинджал, оздоблений самоцвітами, позолочена пряжка, стара срібна ложка. Легко догадатися, що це — речі з колекцій дідича Дуніна. Хтось позабирав скарби зі схованки і вночі переніс на інше місце, а дорогою кілька предметів згубив. От вам і вся правда. Тож у колишній схованці скарбів немає, може, їх вивезено кудись дуже далеко, а може, перенесено до іншого сховища. Так чи інакше, а ваш план уже не знадобиться.
— А де лежали загублені речі?
— Саме біля тієї кладки, де я мала приємність упасти в воду й звихнути ногу.
— Так, так, — буркнув я. — Мабуть, схованка була в одному з бункерів.
— Це ймовірно. Але коштовностей Дуніна там уже немає, і де вони — невідомо, шукай вітра в полі. Тож найкраще ви зробите, якщо поїдете звідси додому.
— Знову ви мене женете, — зауважив я.
— Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощастило нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.
— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.
Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?
— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.
Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:
— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?
— Ні, — буркнула дівчина.
— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.
Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52