Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:
— Пане, зізнайтеся, що воно за машина?
— Родинна реліквія.
Коли я рушив, він крикнув навздогін:
— Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.
Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…
Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч — сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.
Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.
Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натиснув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідометра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі серединою дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.
На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повільніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.
«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.
Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.
— Пане, пане, — гарячково промовив він, — що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».
Я знизав плечима.
— Не продається. Це родинна реліквія.
Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.
Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.
— Запоров двигун, еге ж? — переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.
— Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усередину, — пояснив огрядний власник «вартбурга». — Дванадцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище — чудова машина!
Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.
— Чи воно й по воді може пливти? — спитав мене власник «Москвича». — Адже тут ззаду є якір!
— Звичайно, ця машина може пливти й по воді, — переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
«Феррарі 410». — Назустріч пригоді. — Таємниця чудернацької машини. — Дівчина з автостопом. — Автомобілем по Віслі. — Геніальний дядько Громилло. — Цехоцінек. — Прощання з Терезою.
Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній автостоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера стоянки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.
Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.
«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.
Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до автомобільної майстерні нашої редакції, де механік мав оглянути машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних колег, власників гарних новітніх машин.
Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік вибухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридвана, як перестав сміятися.
— Дванадцять циліндрів! — це був перший здивований вигук механіка.
Далі залунали захоплені вигуки:
— Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвидших у світі машин туристично-спортивного типу. Її максимальна швидкість при звичайному навантаженні — двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша машина з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?
Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясувалося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тільки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого вигляду.
— Я вже знаю, — сказав механік. — Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного — він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.
Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі — безлюдними вулицями і під захистом темряви — я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:
— В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.
Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.
Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
— Пане, зізнайтеся, що воно за машина?
— Родинна реліквія.
Коли я рушив, він крикнув навздогін:
— Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.
Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…
Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч — сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.
Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.
Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натиснув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідометра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі серединою дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.
На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повільніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.
«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.
Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.
— Пане, пане, — гарячково промовив він, — що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».
Я знизав плечима.
— Не продається. Це родинна реліквія.
Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.
Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.
— Запоров двигун, еге ж? — переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.
— Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усередину, — пояснив огрядний власник «вартбурга». — Дванадцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище — чудова машина!
Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.
— Чи воно й по воді може пливти? — спитав мене власник «Москвича». — Адже тут ззаду є якір!
— Звичайно, ця машина може пливти й по воді, — переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
«Феррарі 410». — Назустріч пригоді. — Таємниця чудернацької машини. — Дівчина з автостопом. — Автомобілем по Віслі. — Геніальний дядько Громилло. — Цехоцінек. — Прощання з Терезою.
Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній автостоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера стоянки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.
Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.
«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.
Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до автомобільної майстерні нашої редакції, де механік мав оглянути машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних колег, власників гарних новітніх машин.
Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік вибухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридвана, як перестав сміятися.
— Дванадцять циліндрів! — це був перший здивований вигук механіка.
Далі залунали захоплені вигуки:
— Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвидших у світі машин туристично-спортивного типу. Її максимальна швидкість при звичайному навантаженні — двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша машина з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?
Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясувалося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тільки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого вигляду.
— Я вже знаю, — сказав механік. — Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного — він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.
Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі — безлюдними вулицями і під захистом темряви — я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:
— В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.
Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.
Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52