В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
***
До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну...
Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! - майнула страшна думка.- Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце,маленьке, надзвичайно яскраве.
- Могли б з ним почекати ще трохи! - порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене.- Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить...
Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
- Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
Дiдусь махнув рукою:
- Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! - попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
В ролi
професора
Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
"Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
- Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
- Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
- Ще не знаю. Ще не все готово.
- А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
- До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
- Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
Нарештi "колега" подивився на годинник:
- О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
"У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
- Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
- Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18
***
До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну...
Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! - майнула страшна думка.- Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце,маленьке, надзвичайно яскраве.
- Могли б з ним почекати ще трохи! - порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене.- Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить...
Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
- Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
Дiдусь махнув рукою:
- Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! - попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
В ролi
професора
Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
"Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
- Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
- Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
- Ще не знаю. Ще не все готово.
- А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
- До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
- Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
Нарештi "колега" подивився на годинник:
- О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
"У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
- Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
- Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18