Дiвчина вiдчинила дверi з номером "42" i з милою посмiшкою запросила мене.
Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
"Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
"Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
- Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
- Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
- Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
- А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
- Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
- Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно... А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
- Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново... Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
- Радий привiтати вас, професоре! - щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi...- чоловiк зробив паузу i зiтхнув.- Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi...
- Що-небудь сталося? - зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
- Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
- Портфель... Я забув у Празi портфель... - знову сказав хтось за мене моїм голосом.
- Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
- Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
- Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18
Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
"Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
"Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
- Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
- Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
- Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
- А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
- Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
- Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно... А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
- Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново... Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
- Радий привiтати вас, професоре! - щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi...- чоловiк зробив паузу i зiтхнув.- Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi...
- Що-небудь сталося? - зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
- Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
- Портфель... Я забув у Празi портфель... - знову сказав хтось за мене моїм голосом.
- Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
- Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
- Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18