.. Що саме зробив зi мною Пегас - я не знаю, i це - жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
"Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
"Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
- Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
- А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
- Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
- Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
- А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
- А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
- Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
- Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
- Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
- Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
- В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
- Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
- Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
"Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує..."
I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
- Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
- Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
- Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
- Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
- Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
- Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
- Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
- Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
- Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
- Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
- Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
- Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
- Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
- От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
- Куди ми iдемо?
- На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
"Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
"Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
- Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
- А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
- Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
- Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
- А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
- А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
- Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
- Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
- Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
- Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
- В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
- Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
- Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
"Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує..."
I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
- Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
- Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
- Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
- Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
- Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
- Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
- Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
- Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
- Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
- Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
- Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
- Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
- Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
- От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
- Куди ми iдемо?
- На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18