.. Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне...
Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою - застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив... Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
- Що з вами, Гонзику? - кинувся до мене зляканий Орлов.
Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
- У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
Я - редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi... Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого... Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже...
Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
- Як ся маєте, професоре? - запитав вiн з погано прихованою тривогою.
- Що було зi мною вчора? - моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
- Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви - редактор i що зараз - тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок... А все це тому, що ви не бережете себе... Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте... Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
- Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! - рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
- До речi, - сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. - Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi... I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
- А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
"Та твої ж, твої! - шепотiло менi оте друге "я". - Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"
***
Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
- На вас сьогоднi ще не чекають, - посмiхнувся Манго. - Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона - не тут... I я ще не старий i неодружений... На мене чекає Єва, моя Єва... Навiщо менi чиясь дружина?
- Заховайтесь, а я подзвоню! - по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. - Давайте зробимо їй сюрприз!
Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились... i я зойкнув вiд несподiванки.
Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса...
Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
- Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! - заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
- Тобi вже краще? - запитала вона турботливо.
Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини...
Маска
смертi
Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.
Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, - так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.
Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.
Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми - безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.
I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.
Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.
"Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд... Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями - "очнi орбiти".
***
Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами - хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом,- надiю на порятунок ще не втрачено.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18
Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою - застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив... Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
- Що з вами, Гонзику? - кинувся до мене зляканий Орлов.
Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
- У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
Я - редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi... Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого... Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже...
Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
- Як ся маєте, професоре? - запитав вiн з погано прихованою тривогою.
- Що було зi мною вчора? - моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
- Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви - редактор i що зараз - тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок... А все це тому, що ви не бережете себе... Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте... Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
- Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! - рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
- До речi, - сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. - Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi... I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
- А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
"Та твої ж, твої! - шепотiло менi оте друге "я". - Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"
***
Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
- На вас сьогоднi ще не чекають, - посмiхнувся Манго. - Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона - не тут... I я ще не старий i неодружений... На мене чекає Єва, моя Єва... Навiщо менi чиясь дружина?
- Заховайтесь, а я подзвоню! - по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. - Давайте зробимо їй сюрприз!
Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились... i я зойкнув вiд несподiванки.
Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса...
Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
- Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! - заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
- Тобi вже краще? - запитала вона турботливо.
Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини...
Маска
смертi
Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.
Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, - так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.
Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.
Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми - безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.
I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.
Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.
"Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд... Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями - "очнi орбiти".
***
Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами - хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом,- надiю на порятунок ще не втрачено.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18