Можна звикнути до всього; навiть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свiй час - а його було аж надто багато - ми присвятили науковим спостереженням.
- На нашу долю випало велике щастя безпосередньо зазирнути туманностi в зуби! - жартував Василь Орлов. - Кому ще, крiм нас, вдасться це зробити?
Вiн смiявся, а в голосi бринiв розпач. Нi, ми цього не чули. Ми не хотiли чути. Навпаки, всi жартували, намагаючись пiдтримати один одного навiть надмiрним оптимiзмом. А Манго, як i ранiше, надсилав на Землю зведення про результати наших дослiджень, хоч ми вже давно втратили всяку надiю, що нас колись почують.
Критичний мiсяць кiнчається. Апаратура зафiксувала нову дiйснiсть: за "Мертвою головою" ховається величезне темне тiло. Це зареєстрували незалежно один вiд одного всi гравiметри.
Годину тому з апаратної вискочив Манго.
- Ми врятованi! - кричав вiн у нестямi. - Наш корабель потрапив у сферу притягання темної зорi... Ми ухилилися вiд прямої лiнiї i летимо просто в центр темної плями "Мертвої голови"! Пролетимо крiзь "очну яму"! повторював вiн, нiби ми не розумiли, в чому справа.
Так, ми проминули туманнiсть щасливо! Це була захоплююча мить, заради якої варто було жити!
Коли нас стиснула фосфоресцiюючи iмла, розбурхана, як хмара пiд час урагану, фiалково-темний небокрай почав поступово червонiти. Майже проти нас одна по однiй згасали зорi, i утворився великий темний круг - невидима зоря. За розрахунками ми мали пройти повз неї на вiдстанi однiєї астрономiчної одиницi.
Екран астротелевiзора показав, що ми зустрiлись iз згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленiй сталi, на його поверхнi плавала темна кора. Крiзь її численнi трiщини виблискувало розжарене ядро.
Навколо мертвої зорi оберталися двi великi планети. Може, колись i на них вирувало життя, але тепер вони були напередоднi загибелi. Рухаючись по спiралi, планети швидко наближались до центрального свiтила. Перша впала тодi, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандiозна картина: два темнi тiла злились; потiм блиснуло неймовiрне сяйво вибуху, i в усi боки полетiли пасма вогню.
Нестримно мчала до своєї загибелi й друга планета. Вона дедалi швидше оберталася навколо своєї гробницi i нарештi теж спалахнула.
Пiсля цього зоря кiлька разiв розширювалась i стискалася так, нiби в нiй пульсувало велетенське серце. I раптом блиснуло величезне сяйво, якому немає порiвняння.
Зоря розiрвалась. Розжаренi шматки речовини, виверженої пiд час вибуху, з швидкiстю кiлькасот кiлометрiв на секунду помчали у рiзнi боки, заповнюючи весь простiр.
- Коли свiтло цiєї зорi долетить до нашої Землi, астрономи зафiксують появу "нової"... - задумливо сказав Василь Орлов. - I не знатимуть вони, що ми були свiдками цього явища... А коли б дiзналися, безперечно, позаздрили б нам...
- Нам справдi пощастило, - сказав я лише для того, щоб розвiяти сумний настрiй, що охопив нас при згадцi про Землю.
- I навiть подвiйно пощастило! - приєднався Манго, змушуючи себе посмiхнутись. - Уявiть собi, що зоря влаштувала феєрверк тодi, коли ми були в межах її впливу. Не знаю, як ви, а я волiю дослiджувати полум'я спектроскопом, анiж власною рукою...
У науцi новi факти викликають новi гiпотези, новi припущення, а тi, в свою чергу, вимагають подальших дослiджень. Ми теж намагалися пояснити катастрофу мертвої зорi. Кiлька днiв жили в завзятих суперечках, але зрештою визнали гiпотезу Василя Орлова.
Вiн твердив, що Всесвiт пульсує. Величезнi розжаренi тiла - зорi чи сонця - викидають у простiр речовину, з якої утворюються планети та iншi тiла сонячних систем. Через певний час, на основi ще не встановлених законiв, вивержена речовина знову повертається до материнської зорi. Це спричиняється до нестiйкостi. Термоядерний процес переходить критичну точку. Вiдбувається новий вибух, а отже, i утворення нових планет.
- А чи не трапляється так i у великих масштабах? - несподiвано запитав Манго. - Можливо, так пульсує вся Галактика?.. Хто знає, може, мiльярди зiрок нашої системи з часом зберуться у розжарене серце Галактики...
Буде новий вибух... Виникнуть новi зорi з новими свiтами... А потiм знову i знову... Одним словом, пульс Всесвiту... Ой, яке величезне, яке грандiозне завдання постало перед нами! То давайте ж перевiримо цю гiпотезу, друзi! Нiхто до нас ще не мав такої можливостi. Ми - першi!
Поразка
Пегаса
Василева гiпотеза про основний закон Всесвiту тимчасово примусила нас забути повсякденнi турботи i навiть те, що ми з неймовiрною швидкiстю летимо геть вiд рiдної Землi i немає в нас анi найменшої надiї на повернення. Ми думаємо тепер тiльки про наукову працю. Вимiрюємо рух зiрок, дослiджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.
Тiльки в хвилини спочинку, над сторiнками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волi в безмежнiсть Космосу.
Я вже натрапив на слiд. Перечитуючи написане, усвiдомлюю, що недарма так прагнув дiстати портфель. В ньому нiчого не було, крiм фотографiй моїх дiтей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах пiдсвiдомостi раз у раз виникає i негайно розпливається видiння: я щось записую олiвцем на зворотному боцi фотографiї. Просто в мене пiд рукою не було паперу.
Що ж, власне, я написав? Якi розрахунки, якi формули?.. I чому там, у Африцi, я не глянув на зворотний бiк знiмкiв?!
Не лишається нiчого iншого, як знову повернутись до минулого i терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подiй... На чому ж я зупинився?
Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви - вiдпочити, полiкуватись.
Я дивився на кохану i нiяк не мiг збагнути, коли я з нею розлучився тиждень тому чи десятки рокiв., П колишнiй образ, образ юної дiвчини на Карловiм мосту, даленiв i розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалi бiльшої реальностi. Я вже почав соромитися своїх маячiнь.
- Скажи менi, люба, я редактор чи таки професор? - запитав я з удаваною недбалiстю.
- Я цього завжди боялась... - злякано сказала Єва. - I чого тобi заманулось пiти до того будинку?! Це, звiсно, була Петрова iдея. Вiн дiстав за цю витiвку добрячого прочухана!
Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась iмла. Я вже знав, куди та чого я йшов!
- Петро аж нiяк не винний! - захищав я сина. - Я пiдсвiдоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам'ять, яку вiн украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усi цi роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п'ятдесят сьомого року було суцiльною бiлою плямою... I все ж я навiть не припускав, що Пегас, повернувши менi моє минуле, вкраде сучасне... Я майже втратив сам себе... Як мало потрiбно було, щоб я знову не впiзнав тебе, як не впiзнав тодi, коли йшов вiд Пегаса вперше!
- Я цього завжди боялась! - повторила Єва.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18