Нао вже апітрішечки не боявся їх: його спілка з мамонтами зросла й зміцніла. Кожного ранку чимраз більше сил набиралося у нього. Рана на плечі, не бувши глибокою, швидко заростала, у вухах більше не гуло, гарячка припинилася. Гав теж швидко одужував. Досить часто троє уламрів виходили на горбочок і глузували з ворогів.
Нао кричав їм:
- Чого ви блукаєте коло мамонтів і уламрів? Ви перед мамонтами - як шакали перед великим ведмедем. Ні кий, ні сокира будь-якого кзама не можуть противитися києві й сокирі Нао! Коли ви пе повернетеся до свого місця полювання, ми ставитимемо па вас пастки і вбиватимемо вас.
Нам і Гав вигукували бойовий клич і трясли своїми списами, але кзами все ж блукали по чагарниках, очеретах, серед кленів, сикомор, ясенів та тополь. То тут, то там виринав або волохатий тулуб, або довгочуба голова; невиразні постаті нишпорили і впочі. І хоч уламри й не боялися кзамів, проте ненавиділи їхнє гидке сусідство. Воно перешкоджало їм відходити від табору та розвідувати місцевість. Воно нависло загрозою над майбутнім, бо скоро вже треба було покидати мамонтів та вертатися па північ. Син Леопарда міркував, яким би його чином позбутися ворога і сховати від нього свої сліди.
Він і далі уважно ставився до ватажка мамонтів. Тричі на день приносив йому оберемок смачної трави і довгий час просиджував біля нього, силкуючись зрозуміти його мову та навчити його розуміти свою. Мамонт охоче слухав людське слово, трусив головою і ніби міркував над ним. Тоді Нао думав:
«Великий мамонт розуміє Нао, а Нао ще не розуміє мамонта».
Однак мамонт добре розумів жести, коли йшлося про їжу. Якщо мисливець кричав: «Ось!» - то мамонт негайно з'являвся на крик, навіть коли Нао не було видно, просто на голос. Він знав, що Нао вже мас для нього корінці, свіжі стебла й фрукти.
Поволі вони засвоїли собі звичку інколи кликати один одного й без ніякого приводу. Мамонт для того просто зм'якшував свій крик, а Нао голосно вимовляв один чи два звуки; їм дуже подобалося бути вкупі. Людина сідала на землю, а мамонт блукав біля неї, інколи для забавки обережно підкидаючи її хоботом угору.
Для досягнення мети Нао наказав своїм юнакам, щоб вони теж призвичаїлись шанувати двох інших мамонтів, що після велетня були теж ватажками табуна. А що мамонти вже й перед тим звикли до мисливців, то тепер охоче виявляли до них повну лагідність. Нао навчив також юнаків, як треба привчати мамонтів до свого голосу, і вже на п'ятий день велетні стали приходити на поклик Нама й Гава.
Уламри почували себе дуже щасливими. Одного вечора, перед тим як почало смеркатися, Нао назносив купу хмизу й сухої трави і пасмілився випустити на неї Вогонь. Повітря було свіже, досить сухе й спокійне, вітру майже не було помітно. Спочатку пішов чорний дим, а потім з'явилося чисте, тріскуче, рожеве, як. світання, полум'я.
Мамонти збіглися звідусіль, витягаючи свої великі голови та неспокійно блискаючи очима. Більш лякливі з них почали ревти. Авжеж, вони знали Вогонь! Вони вже зустрічали його і в лісі, і в лузі, коли з неба падала блискавка; він гнався за ними з лютою тріскотнею; його подих пік їм груди, його зуби прокушували їхню товсту шкіру. Найстаріші мамонти знали своїх товаришів, які були охоплені полум'ям і не повернулися більше. З побоюванням і тривогою дивилися вони на полум'я, навколо якого стояли малі двоногі істоти.
Розуміючи їхнє невдоволення, Нао наблизився до великого мамонта і сказав:
- Огонь уламрів не може втекти, він не може перескочити на дерева, не може напасти на мамонтів. Нао посадив його на голій землі, де він без Нао не знайде собі їжі.
Велетень підсунувся на десять кроків до полум'я, став роздивлятись па нього і заспокоївся. Він сам відчув якесь невиразне довір'я до Вогню, бачачи, що його слабосилі приятелі ставляться до нього так спокійно. А як його тривога чи спокій довгі роки були знаком для табуна, то й усі мамонти поволі заспокоїлися, не боячись більше нерухомого Вогню уламрів. Для них це був не той Вогонь, що колись налякав їх у степу.
Таким чином, Нао міг уже підтримувати полум'я і проганяти темряву. Того ж вечора він з величезним задоволенням поласував печеним м'ясом, коріпцями то грибами.
На шостий день присутність кзамів стала для улам рів просто нестерпною. Нао вже цілком одужав, і бездіяльність гнітила його, кликали до себе північні рідні простори. Побачивши кілька волохатих постатей попід платанами, він спалахнув гнівом і закричав:
- Кзами не покуштують м'яса Нао, Гава й Нама! Потім він зібрав своїх товаришів і сказав їм:
- Ви покличете мамонтів, з якими заприятелювали, я ж поведу великого ватажка. Вкупі з ними ми поб'ємо людожерів.
Сховавши Вогонь у певному місці, уламри вирушили в дорогу. Коли мамонти відійшли від табуна, мисливці почали давати їм траву й пагони, а Нао інколи ніжним голосом балакав з ними. Через деякий час, однак, велетні завагалися. Очевидно, ватажка турбувала свідомість відповідальності за покинуте стадо. Він спинявся, повертав голову на захід. Потім став зовсім. Коли Нао знову покликав мамонта, той і собі теж покликав Нао. Син Леопарда повернувся, поклав руку на хобот спільника і сказав:
- Кзами поховались у кущах. Коли мамонти допоможуть нам розбити їх, кзами не насміляться потім блукати навколо табуна.
Ватажок мамонтів не ворухнувся. Він увесь час оглядався назад, на свій табун, бо повинен був піклуватися про його долю. Нао ж, знаючи, що кзами поховалися дуже близько, не міг зректися свого нападу. Разом з Намом і Гавом він кинувся в кущі. Засвистіли списи, і кілька кзамів виткнулося з-за кущів, щоб краще цілити в уламрів. Нао голосно й пронизливо покликав мамонтів. Аж тепер мамонт зрозумів, чого в нього просять. Він дико ревнув, скликаючи табун, і з двома своїми товаришами стрімголов рушив на людожерів. Нао з києм, Нам і Гав з сокирами та списами бігли попереду, войовниче вигукуючи. Неймовірно перелякані, кзами сипнули врозтіч по чагарнику, але лютість уже опанувала мамонтів: вони напали на кзамів, як напали б і на носорогів, а на допомогу їм з берега біг увесь табун. Дикий тріск супроводжував біг цих страшних тварин; куди тільки сягало око, на всьому просторі звірі, що були сховались у своїх притулках - вовки, шакали, козулі, олені, коні, сарни, сайгаки, кабани, - щодуху гнали світ за очі, ніби від поводі.
Великий мамонт перший наздогнав одного з утікачів. Кзам упав на землю, виючи від жаху, але гнучкий хобот ухопив його і з десяти ліктів шпурнув на землю, потім товста нога роздушила ворога, як комашку. Другий людожер знайшов свою смерть під іклами іншого мамонта, третій, ще зовсім молодий воїн, гинув з виттям і риданням у передсмертних корчах.
Тут добіг нарешті табун. Він затопив чагарник, як приплив моря, земля заходила під ним, наче груди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42