«Ну чого став, давай! давай! давай!» — директор охнув, зашамотався, давонувся, уже через плече, в бік Мілени своїм напівпроковтнутим «Вибачте», — і знов його стисли зобабоки, защепивши, двоє сітчасто-чорних складаних крил, і він покірно затрусився клусом під отой бузувірський, розпаношений гик: «давай! давай! давай!…» Трусячись і собі — бридким, сухим, утробним дрожем, — Мілена наосліп вичовгалася з кабінету й щільно примкнула за собою двері: жест геть на-марний, бо гик нітрохи від того не вщух, валував в ушу й далі, і на нього западалася в безвість стеля, і злітало вгорі над розколиханим чорним віттям, каркаючи, вороння. На студії справді не було більш чого робити.
Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), — може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати — вперше назвавши своїм власним ім'ям) — та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась — ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), — нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), — взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто , — це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила — і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», — скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, — і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.
І з тим ото Мілена й доволіклася додому.
А вдома було темно — тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.
І побачила.
Тобто, почула.
Тобто, одночасно і побачила, й почула:
Мілена (з екрана, і далі в багряному, і ноги так само — переможним «V»): Давай! давай! давай!…
Чоловік (на ліжку): Зараз, Мілюнчику, зараз, кохана, зараз…
Мілена (з порога): Ні! Геть! Ти що!… Ти мій! Він мій! (Далі нерозбірливо).
Мілена (з екрана): Ну дивись! дивись! дивись! Ууу, кайф який! Бачиш? бачиш? А тепер ти мені зроби, підійди і зроби, язиком, чула? Язиком, вони всі мені так роблять, всі ті баби, і всі од того конають, прямо в кадрі, найбільш рейтинґова програма, два мільйони листів щомісяця, давай! давай! давай! Язиком, сказала, язиком, з тебе й так більш ніякого толку, давай! давай! давай!
Мілена (з порога — підходить, бере пульт і вимикає телевізор).
Чоловік (оскаженіло): Що? Хто? Ти хто така?
Мілєна : Я — Мілена. Твоя дружина.
Чоловік : Пашла на хєр! (Вириває пульт і вмикає телевізор).
Мілена (з екрана, сидячи в студії, в високо вознесеному на подіум кріслі): Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри, се знов я звертаюсь до вас — я, Мілена! Я — та, що приходить у кожен дім, аби нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! Я з вами, сестри мої, всі, хто чується в цей вечір самотньою й покинутою," ошуканою й покривдженою, — прийдіть до мене, і вдовольню вас! Я дам вам вкусити тіла свого і крови своєї, солодкого тіла свого, а крови ще солодшої, і велика втіха сповнить ваші серця, і кривдники ваші відомщені будуть, скреготатимуть зубами й гризтимуть землю од безсилої злоби, бо не зазнати їм повік нашої з вами, о сестри, втіхи! Ось вона, моя люба сестра, що сьогодні буде в студії зі мною і з вами, ось вона вже йде, гряди, голубице (заграв церковний гімн), гряди, солодка моя, тіло моє вже чекає на тебе, вже кохає тебе, як ніхто-не-кохав-через-тисячі-літ, о гряди!
Але ж у неї немає тіла, раптом подумала інша Мілена, і їй здалося, ніби вона закричала це вголос — ніякого тіла в неї немає, чуєте? Це все злуда, жахливе ошуканство, обморочка, обман змислів, це насправді було колись моє тіло, та й зараз іще є, і ніякого іншого нема й бути не може — і, мов сама для себе пошукуючи доказів, вона вхопила ножа, чудесного чоловікового бганого ножика, швейцарського, з крихітним пінцети ком і кістяною колупачкою до зубів у колодочці, що валявся розкритий на нічному столику, — втім, можливо, їй просто дуже боліло в цю мить, коли вона збагнула, що от і її покинуто, неможливе сталося, чи, радше, замислене збулося, і вона врешті приєдналася до сонму всіх тих незліченних жінок, куди так невхильно прошкувала від початку, і тому несвідомо шарпнулася перекричати один біль другим, голоснішим, зате легшим, як це незрідка роблять люди, вгороджуючи в себе ще й не такі предмети, — лезо сліпучо засміялося в телеспалахові відкритими зубами над заголеним передпліччям, а відтак з передпліччя заструмилось, і потекло, і навіть, здається, стало скапувати долі щось чорнильно-темне, барви порожнього нічного екрана, і з полиском мовби металічної, сизуватої осуги, що потріскувала вигоряючими іскорками…
І от від цієї хвилини мені стає трудно стверджувати напевно, що було з Міленою далі, — ніби справді перемкнуло, урвався зв'язок, і зображення викривилось і почало стрибати. Розумію, що вона зникла, бо нічого іншого їй не лишалось, але як саме, в якому порядку й послідовності, — того вже не знаю, а раз не знаю я, то, вважайте, пропало. Звісно, жодних там лікарень, моргів, Боже збав, нічого такого гостросюжетного: бачиться мені, не цілком, правда, виразно, кадр безлюдної нічної вулиці, що нею бреде Мілена — можливо, підтримуючи правицею неоковирно обмотану яким-небудь шарфом, чи що, ліву руку, — бреде геть від свого погашеного дому з тим єдиним синюшно-підсвітленим вікном, і дивиться на вікна чужі — в кожному з них горить у глибині телевізор. Мілена ворушить губами, але звуку вже не чути. Йде далі. Завертає за ріг. І зникає — тобто більше її ніхто не бачить. Ніколи. Ніде.
От. І питається, що ж тепер робити мені?
Звісно, з Мілениним зникненням її славетна програма пішла на спад — якийсь час іще трималася, але скорше за інерцією, без підживки це вже було не те, фотографія небіжчика, спущений м'ячик — самоповтор за са-моповтором, товчіння води в ступі, повне звітрення всякої внутрішньої переконливости, вже не кажучи про силу, тож відповідно подаленів і став десь у тій далині заглухати глядацький відгук, а одночасно пішли пробиватись у критиці перші голоси з металом, і то якраз жіночі, мовляв, що ця дівка собі дозволяє, і що це ви, панство, всі там — побожеволіли?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), — може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати — вперше назвавши своїм власним ім'ям) — та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась — ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), — нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), — взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто , — це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила — і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», — скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, — і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.
І з тим ото Мілена й доволіклася додому.
А вдома було темно — тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.
І побачила.
Тобто, почула.
Тобто, одночасно і побачила, й почула:
Мілена (з екрана, і далі в багряному, і ноги так само — переможним «V»): Давай! давай! давай!…
Чоловік (на ліжку): Зараз, Мілюнчику, зараз, кохана, зараз…
Мілена (з порога): Ні! Геть! Ти що!… Ти мій! Він мій! (Далі нерозбірливо).
Мілена (з екрана): Ну дивись! дивись! дивись! Ууу, кайф який! Бачиш? бачиш? А тепер ти мені зроби, підійди і зроби, язиком, чула? Язиком, вони всі мені так роблять, всі ті баби, і всі од того конають, прямо в кадрі, найбільш рейтинґова програма, два мільйони листів щомісяця, давай! давай! давай! Язиком, сказала, язиком, з тебе й так більш ніякого толку, давай! давай! давай!
Мілена (з порога — підходить, бере пульт і вимикає телевізор).
Чоловік (оскаженіло): Що? Хто? Ти хто така?
Мілєна : Я — Мілена. Твоя дружина.
Чоловік : Пашла на хєр! (Вириває пульт і вмикає телевізор).
Мілена (з екрана, сидячи в студії, в високо вознесеному на подіум кріслі): Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри, се знов я звертаюсь до вас — я, Мілена! Я — та, що приходить у кожен дім, аби нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! Я з вами, сестри мої, всі, хто чується в цей вечір самотньою й покинутою," ошуканою й покривдженою, — прийдіть до мене, і вдовольню вас! Я дам вам вкусити тіла свого і крови своєї, солодкого тіла свого, а крови ще солодшої, і велика втіха сповнить ваші серця, і кривдники ваші відомщені будуть, скреготатимуть зубами й гризтимуть землю од безсилої злоби, бо не зазнати їм повік нашої з вами, о сестри, втіхи! Ось вона, моя люба сестра, що сьогодні буде в студії зі мною і з вами, ось вона вже йде, гряди, голубице (заграв церковний гімн), гряди, солодка моя, тіло моє вже чекає на тебе, вже кохає тебе, як ніхто-не-кохав-через-тисячі-літ, о гряди!
Але ж у неї немає тіла, раптом подумала інша Мілена, і їй здалося, ніби вона закричала це вголос — ніякого тіла в неї немає, чуєте? Це все злуда, жахливе ошуканство, обморочка, обман змислів, це насправді було колись моє тіло, та й зараз іще є, і ніякого іншого нема й бути не може — і, мов сама для себе пошукуючи доказів, вона вхопила ножа, чудесного чоловікового бганого ножика, швейцарського, з крихітним пінцети ком і кістяною колупачкою до зубів у колодочці, що валявся розкритий на нічному столику, — втім, можливо, їй просто дуже боліло в цю мить, коли вона збагнула, що от і її покинуто, неможливе сталося, чи, радше, замислене збулося, і вона врешті приєдналася до сонму всіх тих незліченних жінок, куди так невхильно прошкувала від початку, і тому несвідомо шарпнулася перекричати один біль другим, голоснішим, зате легшим, як це незрідка роблять люди, вгороджуючи в себе ще й не такі предмети, — лезо сліпучо засміялося в телеспалахові відкритими зубами над заголеним передпліччям, а відтак з передпліччя заструмилось, і потекло, і навіть, здається, стало скапувати долі щось чорнильно-темне, барви порожнього нічного екрана, і з полиском мовби металічної, сизуватої осуги, що потріскувала вигоряючими іскорками…
І от від цієї хвилини мені стає трудно стверджувати напевно, що було з Міленою далі, — ніби справді перемкнуло, урвався зв'язок, і зображення викривилось і почало стрибати. Розумію, що вона зникла, бо нічого іншого їй не лишалось, але як саме, в якому порядку й послідовності, — того вже не знаю, а раз не знаю я, то, вважайте, пропало. Звісно, жодних там лікарень, моргів, Боже збав, нічого такого гостросюжетного: бачиться мені, не цілком, правда, виразно, кадр безлюдної нічної вулиці, що нею бреде Мілена — можливо, підтримуючи правицею неоковирно обмотану яким-небудь шарфом, чи що, ліву руку, — бреде геть від свого погашеного дому з тим єдиним синюшно-підсвітленим вікном, і дивиться на вікна чужі — в кожному з них горить у глибині телевізор. Мілена ворушить губами, але звуку вже не чути. Йде далі. Завертає за ріг. І зникає — тобто більше її ніхто не бачить. Ніколи. Ніде.
От. І питається, що ж тепер робити мені?
Звісно, з Мілениним зникненням її славетна програма пішла на спад — якийсь час іще трималася, але скорше за інерцією, без підживки це вже було не те, фотографія небіжчика, спущений м'ячик — самоповтор за са-моповтором, товчіння води в ступі, повне звітрення всякої внутрішньої переконливости, вже не кажучи про силу, тож відповідно подаленів і став десь у тій далині заглухати глядацький відгук, а одночасно пішли пробиватись у критиці перші голоси з металом, і то якраз жіночі, мовляв, що ця дівка собі дозволяє, і що це ви, панство, всі там — побожеволіли?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10