ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Ніяких меблів, крім столика та кривобокого стільця, в кімнаті не було. За ліжко правила імпровізована лежанка, складена з тих же паків. Застелена вона була товстим шаром потертої щактифської преси.
На стільчику біля стола сидів худенький, зовсім уже старий служитель і великим ножем різав, немов капусту, з півдесятка скручених у жмут «цікавих газет».
— Що це ви робите? — здивовано запитав Бідило.
— Утиль… Ріж, кажуть, на лапшу… — прошамкотів служитель. — Мудрують… От хоч ви скажіть, чи правильно я робив: газети в академію присилають у паках. Я не розпечатував, так у паках і відсилав їх в утиль. Все чин по чину. І раптом — розпечатуй, ріж… Якісь машини, бач, у них вийшли з ладу. Та ви сідайте, будь ласка! Я про вас стільки чув… — і лице служителя розпливлося в щирій, беззубій посмішці. — Сідайте, сідайте, прошу! Чим можу служити?
— Чи не знайдеться у вас свіжого номера «Цікавої газети»?
— Чому ж не знайдеться, ось він, будь ласка!
Бідило сів, розгорнув газету.
Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій.
Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум’я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб.
Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих.
Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей.
— Ну, я того… Я, мабуть, піду… — нарешті проговорив він. — Не буду заважать. Якщо не дочекаєтесь мене, панель щільніш засувайте. На все добре!
— На все добре, — відповів Бідило і подумав: «Цікавий стариган, треба з ним якось побалакати…»
Газет було багато. Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. «Вічний спокій» — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Від газети відгонило сургучем, чорнилом та іншими безсмертними канцелярськими запахами…
До обіду просидів Іван у затишній кімнатці швейцара. Аж голова розболілася від газетних ароматів.
Знехотя побрів обідати. Зайшов Шат і від імені Купхейпа повідомив, що сьогодні Іван вільний.
Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара.
Старий, як видно, його чекав. Розіклав на столику десятків зо два свіжих газет і, коли Іван переступив поріг, зрадів, заметушився:
— От усе, що виходить у столиці. Сідайте, дивіться — все для вас! А я піду, маю негайні справи.
Минуло кілька тоц. Бідило читав і читав…
Яких тільки газет тут не було! І «Схильник», і «Благочестива сенсація», і «Голос провінціального аптекаря», і «Сатиричний вісник»… Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф.
Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив:
— Вашу схильність запрошують наверх.
— Куди «наверх»? Хто запрошує? — запитав Бідило, та служитель, мабуть, не почув.
— Ходімте, ходімте, я вас проводжу, — зашамкотів беззубим ротом, пропускаючи Івана поперед себе.
Піднялися на дах. «Напевне, Купхейп, — думав Бідило. — Знову, мабуть, кудись їхати…» Але горбаня ніде не видно було.
Минули штейподром, обігнули довгий, схожий на пакгауз, склад, пройшли крізь браму з написом: «РОБОТАМ ТА ШХУФАМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Це був той самий Кип-Кейп, де недавно обговорювали вони з Чактом плани хитромудрого знавця спіритики.
В парку пусто, на лавах — жодної душі.
Куди він веде? Алея повернула праворуч, і раптом попереду, крізь густий чагарник, забіліли кремезні постаті. Двоє служителів вийшли Іванові назустріч. Один кирпатий, рябий, на товстих губах посмішка. Другий — блідий, з темними задумливими очима.
— Все в порядку? — запитав кирпатий.
— Все в порядку, — кинув швейцар.
— Ходімте.
Всі четверо хутко попрямували туди, де кінчався дах і поблискували високі поручні.
Підійшли, зіперлись на бильця. Бідило посередині, служителі обабіч. Швейцар сказав, що хоче трохи прогулятися, і, підморгнувши Іванові, зник у чагарнику.
З хвилину помовчали. Раптом темноокий присунувся, поклав Іванові руку на плече і мовив тихо, врочисто:
— Ми — ті, кого ти давно шукаєш. Ми прийшли…
— Ми вітаємо! — схвильовано перебив кирпатий.
— Так, так, — погодився темноокий, — ми справді вітаємо тебе на нашій землі, на батьківщині несхильницького руху. Ми пишаємось, що посланець планети, де перемогли шхуфи, наш однодумець.
— А хто вам сказав, що я ваш однодумець? — запитав Бідило, з усіх сил намагаючись приховати хвилювання.
— Ми знаємо, — спокійно відповів темноокий.
Іван пильно глянув на нього:
— Ну, а що, коли я зараз покличу легіонерів?
Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів:
— Ти цього ніколи не зробиш.
— Ви впевнені?
— Ти справжній шхуф! — радісно всміхнувся кирпатий. — До того ж, ми знаємо твої переконання.
— Слухайте, люди добрі, — розсердився Бідило, — а чому я повинен вам вірити?
Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові:
— Тридцять дев’ять тоц, шістдесят чотири цоти. Рівно через п’ять цот над Кип-Кейпом академії з’явиться наш гроунд. Сам розумієш, тільки несхильники можуть про це Знати.
— Що таке гроунд?
— «Вісник грози» — по-вамбськи. Геніальний винахід шхуфів-самоуків. Ти вже бачив, мабуть. Служителі й хичисти називають його «привидом хакахо». Так…— темноокий знову поглянув на свій тоццойт. — Ще півцоти… Ще чверть…
Долинуло глухе гудіння. З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво.
«Ууммб!» — зарокотав глибокий бас.
Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз.
— Тепер повірив? — запитав темноокий.
Бідило мовчки кивнув.
Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана:
— Давай знайомитись. Однодумець Зор, — і вказав на кирпатого. — Запам’ятай, всі несхильники — однодумці. Так і величаємо один одного. Того, хто привів тебе, звуть eq \o (О;ґ)рро. Моє ім’я — Магдeq \o (е;ґ)б. Всі троє ми такі ж служителі, як ти Хич Мислячий. Несхильницький центр вирішив встановити з тобою постійний міцний зв’язок.
— Спасибі, — прошепотів Іван сухими губами.
— Тобі спасибі! — кирпатий Зор не зводив з Івана закоханих очей. — Тобі спасибі, що прилетів! Коли б ти знав тільки, яка це для нас підтримка…
Бідило мовчав. Як оглушений, не міг отямитись: «Ось! Ось воно! Відбулося…»
— Ми хочемо тебе просити… — мовив тихо Магдеб. — Справа у нас до тебе… Але це дуже важко — далеко не всі шхуфи можуть витримати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69