от і кажемо князю: «Не тільки звіря в полі, що куниця; пошукаємо деінде, знайдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки, – каже-говорить, – по світу не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в се село – як зоветься, не знаємо, – прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали і зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір, і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?
Поки, староста се законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лавці, скрізь двері дивиться на неї та тож то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей і слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:
– Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати… Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?
Маруся, як се почула, та вголос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
– Ох, мені лихо! А чому ж се так?
А Василь так об землю і кинувся, та аж приповз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:
– Будьте мені батеньком рідненьким! не гнушайтесь бідним сиротою!… За що в мене душу віднімаєте?… Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно:лужити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!…
Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері і руки їх цілує, і приговорює:
– Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість нань-мички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком прожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!…
Оттак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:
– Ох, панове-сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов'яже.
Наум тільки покрутнув головою, обтер слізку рукавом та й вп'ять понурив голову і мовчтіть.
Староста каже:
– Може, стара мати сеє усе вередує?
– О батечки мої! – зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидовав. Та хіба ж я бє жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому та по-старосвітськи; він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та знай просять Наума, Мовчав він, мовчав, тільки знай сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:
– Одна в мене на світі радість, моя Марусенька! Що божии день молюсь, щоб вона була щаслива; та як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щасті, сам буду її топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці; коли ж ні, то не здивуйте, дайте і мені покой, бо… Ох, не хотілось було сього казати, та ви мене розжалобили!., бо мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.
Тут вп'ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь тож припав навколішки, та гірко плаче, та знай просить.
– Але чому не віддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденія. Не той час; при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; оттут я тобі усе розкажу. Більш нічого і говорити; прощайте! от вам ваш і хліб святий.
Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.
Зостався Наум із своєю сім'єю, сів собі і сумує. Маруся аж звалилася на піл від сліз, і Настя плачучи сиділа над нею і дивовалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись, і ніхто не хотів нічого їсти.
От сидів Наум, сидів; думав та думав, а далі обізвався:
– Годі плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.
Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартів та троха чи й не сердитий, то треба устати. Устала і втерла слізоньки, і жде, що він їй скаже.
– Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привів?
– Знала, панотченьку! – і затрусилася, як осиковий листочок, і опустила свої довгії вії на очі, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
– Як же се було? – спитав він грізно.
Тут Маруся, хоч і запинаючись, а розказала йому усе: як побачила його уперш на весіллі, як їй стало його жалко, як він цятався горішками, як вона його соромилась, і усе-усе розказала: як і на базар ідучи зійшлися, як з базару верталися, що говорили і – нігде було правди діти! – як і ціловалися…
– Ну, ну, що дальш, а почин хороший, – каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселіше стала було розказувати, як змовилися з ним зійтися у бір на озера, і як зійшлися, і як…
– Годі, годі! – закричав не своїм голосом з серця Наум. – То вже розказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити, – а сам, схопивши шапку, хотів було втікати надвір, так Маруся так і вчепилася йому на шию і каже:
– Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матіночко моя ріднесенька! Лучче мені усяку муку прийняти, на смерть піду… а не принесу тобі ніякого безчестя ні для якого пана, ні для якого однорала;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28