очі його в цей мент були повні золотого проміння й синього неба — це в них мав улетіти білий птах, щоб поселитись у малому; адже птах із молока — щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткіше — як відчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, і не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвічний житейський закон, який збагнув він серцем та очима: будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше. Оця втрата й була світом і птахом, одкровенням та смутком, його тінню, бо на те і сонце, щоб освітлювати річ і творити її відбиття; на те й сонце, щоб з'являти у світі подобенства, які може сприйняти лише золоте око.
— Все у світі надвоє розділене, — сказала урочисто стара. — Зрозумій це і не вражайся.
Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені.
— Можеш радіти, — сказала Жабуниха, і обличчя її спотворилося з болю. — Перша таємниця мені коштувала рук…
Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали.
— Хто вони, оті двоє? — злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь.
Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі.
— Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на світі, забери цей біль і улекш мені муку!
У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі.
— Боже! — сказала вона. — Дай силу моїм рукам ще на одну ніч, я хочу навчити його зорі знімати!
Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов'ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо.
Тіло її лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене…
Вони летіли поруч у ясному етері.
— Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.
— Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.
— Ще рано про це казати, — сказала Варка.
— Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.
— А ви проженіть!
— Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.
— Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.
— Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.
— Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.
— Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.
— А я вам не шкоджу, — сказала Варка.
— Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.
— Та яка ж вам од того шкода?
— Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.
— Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.
— Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.
— Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ганку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.
— Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.
— Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
— Все у світі надвоє розділене, — сказала урочисто стара. — Зрозумій це і не вражайся.
Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені.
— Можеш радіти, — сказала Жабуниха, і обличчя її спотворилося з болю. — Перша таємниця мені коштувала рук…
Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали.
— Хто вони, оті двоє? — злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь.
Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі.
— Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на світі, забери цей біль і улекш мені муку!
У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі.
— Боже! — сказала вона. — Дай силу моїм рукам ще на одну ніч, я хочу навчити його зорі знімати!
Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов'ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо.
Тіло її лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене…
Вони летіли поруч у ясному етері.
— Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.
— Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.
— Ще рано про це казати, — сказала Варка.
— Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.
— А ви проженіть!
— Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.
— Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.
— Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.
— Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.
— Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.
— А я вам не шкоджу, — сказала Варка.
— Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.
— Та яка ж вам од того шкода?
— Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.
— Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.
— Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.
— Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ганку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.
— Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.
— Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139