Посилає вперед ручку весла, подається за нею, а тоді з силою відкидається назад'. Море навколо безмежне, неозоре, неосяжне, море хвилює й сипле холодними бризками; людина вся в цьому одновимірному русі, вона наче хвиля, що однотонно стукає об борти; людина рухає веслом і жене в світ громаддя цього обійстя — корабель, загублений у безвісти; весляр не знає, куди пливе цей корабель, та чи знає це й капітан його, адже капітана того давно ковтнули хвилі. Стерничий теж спить на морському дні, і його, як і капітана, повільно й ліниво з'їдають вода і риби. Людина пливе й пливе і не може спинитися — в неї на плечі тавро невільника, напис про місце його в світі й призначення, і цього напису людині, прикутій до весел, самій ніколи не прочитати. Треба тільки пливти, не виходячи з заданого ритму, тоді не порушать ритму і хвилі, не зростуть і не зшаленіють, не обрушаться на весляра згори, кинувши і його до риб, стерничого й капітана. «Хай краще розпадусь я на порох на цій лаві, втертій тілом моїм, — думає весляр, — стану піском і хай розмиває мене вода, але хвилям на поталу не дамся!» Галера, на якій людина пливе, незвичайна, тут тільки один весляр і жодної гармати, і хоч чотири вартівники цієї галери обвішані зброєю, зброя для них — лише прикраса. Посеред галери вивищується вежа, стара й трухлява, — вона наче щогла цієї каторги. Але тут нікому чіпляти вітрила, адже вітрила на такій галері — це те, що заказано й запечатано на сім печаток! Серце весляра мірно колотиться; поки він не позбавлений здатності мріяти, йому здається, що рано чи пізно приведе він цю галеру до рідного берега, тоді, може, всі вразяться з його подвигу. Ця галера впливе в уми й помисли його земляків, про неї складуть ляментну пісню, про неї згадуватимуть, як про чудову оповідь: забудуть тільки про самотнього й нікому не потрібного весляра, що привів її перед очі людські.
Віє вітер, сипле пісок, засипає прорізи для весла — бійницю, пісок уже давно бомбардує галеру. І Олізар натискає на весло, начебто бажаючи перетворити його на крило, і хай виросте з другого боку таке саме крило, хай полетить цей корабель у край, де діти стьобають уявних коней, туди, де співають речитативом свої чудні й красиві вірші школярі, де збираються на гулянки хлопці й дівчата і виводять співанки, де звучать струни кобзи і сліпець славить подвиги героїв, де плаче мати над умерлим дитям, і плаче піснею, і де сміється інша мати, коли дитя вперше хапає пожадливим ротиком її персо, — сміється таки піснею; де ореться плугом земля і піт тече в ратая по чолі — і піт цей проливається піснею; де воли везуть на ярмарки високі вози, а на них мріє до неба засмажений до чорного чумак — мріє так само піснею. Сидить різьбяр на колодці і ріже дерево, коваль кує залізо, стельмах робить вози, гончар — горщики, римар — упряжі й шкіряне обшиття, — діло своє вони вінчають піснею. Грає троїста музика, і молодь скаче в завзятому танці і приспівує собі піснею, Швець нагинається над недошитим чоботом, а кравець міряє тканину; сницар розливає розтоплене золото, а ліярник — дзвони й гармати, конвісари ллють посуд і конви і мугичуть при цьому теплу мелодію, що дає їм натхненний спокій. Олізар напружується, як тятива, начебто готується стрілити в безмежжя особливою думкою чи бажанням. Ні, він тільки може бачити, бачити й відчувати: повертається з випасу худоба, мчать у нічне на конях підлітки; руки його в'їдаються у весло, і він уже не може спинитися, хоч небагато треба, щоб доміркуватися: чи рушить куди корабель на одне весло? Тоді він чує над собою рип крил — великий птах летить над головою — це візія, адже зараз білий день; він озирається, і знову продирається до нього крізь стіну пречудова й схвильована жінка, хоч зараз-таки білий день. Вона стає біля нього навколішки, вона тихо плаче, бо відірвала його руки від весла, мочить сльозами його криваві мозолі й цілує їх, гоїть його теплим диханням своїх вуст, вона шепоче до нього таким теплим шепотом, як вітер у спечний день: «Ти зморений, ти зболений, коханочку мій! Не треба багато думати про своє весло. Не думай, що на одному веслі ти крутитимешся на одному місці, вір мені і моїм сльозам, вір передчуттю моєму правдивому, думай, що ти таки їдеш туди, куди хочеш, бо тільки так ти зможеш віднайти надію!»
19
В цей мент і вдарили тулумбаси. Сильні, короткі, часті й швидкі удари обома довбишами примусили Олізара зіскочити зі свого місця. Відкинув двері і вскочив у стодолу з катівськими інструментами. Перетнув її в кілька скоків і вистрибнув притьма на подвір'я. Били у великий тулумбас на сторожовій вежі. Обидва вартівники стояли обличчям один до одного і одновимірно змахували палицями. Внизу стояло два інші вартівники й гатили в тулумбаси малі, привішені до грудей. Яскраво сяяла начищена мідь тулумбасних казанів; з дому вже виступала процесія: попереду — князь, за ним пані Павучиха і четверо дівчат. Олізар тихо зойкнув: утікав Розенрох.
— Де він, де? — закричав неймовірно князь.
— Я тут, князю, — почули вони над собою голос.
На напівзруйнованій вежі, що вивишалася посеред подвір'я, стояв Розенрох. Руки його були вправлені у великі, схожі на кажанячі, крила, він стояв угорі, розгортав крила й сміявся. Сміх його був, як рокіт, верескливий й несамовитий.
— Ану зараз же злізь! — закричала пані Павучиха. — Що ти надумав, безумцю!
Тулумбаси замовкли. Дівчата охнули й схопилися руками за розтулені з жаху роти. |
— Я не злізу, пані Павучихо! — засміявся Розенрох. — Чи ж я дерся сюди, щоб вас потішити? Ха-ха! Прийшла й мені пора вас покинути. Але я не такий дурний, щоб не знати: вночі цього обійстя не покинеш. З нього не винесешся на своїх ногах, але вилетіти з нього, ха-ха, можна! Знаєте, що я бачу за стінами? Величезне поле, ха-ха-ха, — воно неозоре, і весь наш замок — як мачинка. Ви, ха-ха, перед великим світом — тільки мурахи, отож заповідаю вам: здихайте тут, здихайте, хоч з-поміж вас ніхто ніколи, крім цього мандрованця, не здохне!
Він плюнув з висоти, раз і другий, тоді засміявся, наче з лоскоту, затрусився й затремтів, — всі застигли, позакидали голови й безглуздо порозкривали роти. Дівчата зойкнули, але не притуляли до ротів долоні, пані ж Павучиха заплакала великими сірими слізьми.
— Він звар'ятував, ой-йой-йой! — заголосила вона. — Найрозумніший з-поміж нас збожеволів! Ой, рятуйте його, ой-йой-йой!
Розенрох обірвав сміх. Звівся навшпиньки, розпрямлені його крила стали навкосину, і він раптом змахнув ними й відірвався од вежі, витягуючи ноги, до яких було прив'язано мале крило. Вітер підхопив його й підкинув угору. Розенрох зробив у повітрі повільне й красиве коло, він змахнув руками, раз, другий і третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно й безпомічно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26
Віє вітер, сипле пісок, засипає прорізи для весла — бійницю, пісок уже давно бомбардує галеру. І Олізар натискає на весло, начебто бажаючи перетворити його на крило, і хай виросте з другого боку таке саме крило, хай полетить цей корабель у край, де діти стьобають уявних коней, туди, де співають речитативом свої чудні й красиві вірші школярі, де збираються на гулянки хлопці й дівчата і виводять співанки, де звучать струни кобзи і сліпець славить подвиги героїв, де плаче мати над умерлим дитям, і плаче піснею, і де сміється інша мати, коли дитя вперше хапає пожадливим ротиком її персо, — сміється таки піснею; де ореться плугом земля і піт тече в ратая по чолі — і піт цей проливається піснею; де воли везуть на ярмарки високі вози, а на них мріє до неба засмажений до чорного чумак — мріє так само піснею. Сидить різьбяр на колодці і ріже дерево, коваль кує залізо, стельмах робить вози, гончар — горщики, римар — упряжі й шкіряне обшиття, — діло своє вони вінчають піснею. Грає троїста музика, і молодь скаче в завзятому танці і приспівує собі піснею, Швець нагинається над недошитим чоботом, а кравець міряє тканину; сницар розливає розтоплене золото, а ліярник — дзвони й гармати, конвісари ллють посуд і конви і мугичуть при цьому теплу мелодію, що дає їм натхненний спокій. Олізар напружується, як тятива, начебто готується стрілити в безмежжя особливою думкою чи бажанням. Ні, він тільки може бачити, бачити й відчувати: повертається з випасу худоба, мчать у нічне на конях підлітки; руки його в'їдаються у весло, і він уже не може спинитися, хоч небагато треба, щоб доміркуватися: чи рушить куди корабель на одне весло? Тоді він чує над собою рип крил — великий птах летить над головою — це візія, адже зараз білий день; він озирається, і знову продирається до нього крізь стіну пречудова й схвильована жінка, хоч зараз-таки білий день. Вона стає біля нього навколішки, вона тихо плаче, бо відірвала його руки від весла, мочить сльозами його криваві мозолі й цілує їх, гоїть його теплим диханням своїх вуст, вона шепоче до нього таким теплим шепотом, як вітер у спечний день: «Ти зморений, ти зболений, коханочку мій! Не треба багато думати про своє весло. Не думай, що на одному веслі ти крутитимешся на одному місці, вір мені і моїм сльозам, вір передчуттю моєму правдивому, думай, що ти таки їдеш туди, куди хочеш, бо тільки так ти зможеш віднайти надію!»
19
В цей мент і вдарили тулумбаси. Сильні, короткі, часті й швидкі удари обома довбишами примусили Олізара зіскочити зі свого місця. Відкинув двері і вскочив у стодолу з катівськими інструментами. Перетнув її в кілька скоків і вистрибнув притьма на подвір'я. Били у великий тулумбас на сторожовій вежі. Обидва вартівники стояли обличчям один до одного і одновимірно змахували палицями. Внизу стояло два інші вартівники й гатили в тулумбаси малі, привішені до грудей. Яскраво сяяла начищена мідь тулумбасних казанів; з дому вже виступала процесія: попереду — князь, за ним пані Павучиха і четверо дівчат. Олізар тихо зойкнув: утікав Розенрох.
— Де він, де? — закричав неймовірно князь.
— Я тут, князю, — почули вони над собою голос.
На напівзруйнованій вежі, що вивишалася посеред подвір'я, стояв Розенрох. Руки його були вправлені у великі, схожі на кажанячі, крила, він стояв угорі, розгортав крила й сміявся. Сміх його був, як рокіт, верескливий й несамовитий.
— Ану зараз же злізь! — закричала пані Павучиха. — Що ти надумав, безумцю!
Тулумбаси замовкли. Дівчата охнули й схопилися руками за розтулені з жаху роти. |
— Я не злізу, пані Павучихо! — засміявся Розенрох. — Чи ж я дерся сюди, щоб вас потішити? Ха-ха! Прийшла й мені пора вас покинути. Але я не такий дурний, щоб не знати: вночі цього обійстя не покинеш. З нього не винесешся на своїх ногах, але вилетіти з нього, ха-ха, можна! Знаєте, що я бачу за стінами? Величезне поле, ха-ха-ха, — воно неозоре, і весь наш замок — як мачинка. Ви, ха-ха, перед великим світом — тільки мурахи, отож заповідаю вам: здихайте тут, здихайте, хоч з-поміж вас ніхто ніколи, крім цього мандрованця, не здохне!
Він плюнув з висоти, раз і другий, тоді засміявся, наче з лоскоту, затрусився й затремтів, — всі застигли, позакидали голови й безглуздо порозкривали роти. Дівчата зойкнули, але не притуляли до ротів долоні, пані ж Павучиха заплакала великими сірими слізьми.
— Він звар'ятував, ой-йой-йой! — заголосила вона. — Найрозумніший з-поміж нас збожеволів! Ой, рятуйте його, ой-йой-йой!
Розенрох обірвав сміх. Звівся навшпиньки, розпрямлені його крила стали навкосину, і він раптом змахнув ними й відірвався од вежі, витягуючи ноги, до яких було прив'язано мале крило. Вітер підхопив його й підкинув угору. Розенрох зробив у повітрі повільне й красиве коло, він змахнув руками, раз, другий і третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно й безпомічно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26