Бо той, щоб пойняти наші душі, йде на всілякі хитрування та скуси. Одурманює простодушний люд звабами життя і отак поступово руйнує нашу святу відданість вірі й богу. Нас поставлено, — в цьому місці я звисив голос, — боротися за непорушну чистоту доброславної віри, і в цьому воля божа: рятуємо відтак грішників од остатньої загибелі. Коли б не чинили ми того, напевне, понесли б велику кару за свої гріхи, а ми того якнайпильніше стережемося. Царство диявола, — сказав я, розпалюючись, — не шкодує сили! Його вихватки дивоглядні, і тільки завдяки нашій твердості боже царство ніщо не може порушити. Диявол безсилий перед тими, хто єдиний своїми помислами й бажанням служити богові. З'являються, однак, мудрагелі, — я кинув злісним поглядом на підсудного, але той чомусь не дивився на мене, забувся в маренні, чи що? Тоді я звищив голос майже до крику. — З'являються мудрагелі, які, нахапавшись геєнських думок, закрутили собі мізки чортовинням. Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтирю, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів — і вони засиплють вас латинськими словами. Отож я питаю: чи не ліпше бути простим боговгодником, здобувши собі цим вічне життя, ніж збагнути Арістотеля і Платона і, мудрим філософом у цьому світі називаючись, у геєну відійти? Сатана нашіптує ці зваби, і ми маємо бути нещадні до вилупків сатани, чортячого коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я та розпусту. Вони худобі уподібнюються і неважать божий помисел про високе призначення людини у світі. Розпуста, вільнодумство і лихоємство ходять у парі і побивають душі занепалих. Де впаде диявольське сім'я, там виростає такий плід, і розтоптати його, щоб не множився, — наш святий обов'язок.
Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. Підсудний сидів, приплющившись, і чи подрімував, чи думав щось своє, бо на обличчі його лежало умиротворення, якого мої слова поселити аж ніяк не могли.
— Один з найбільших гріхів цього світу, — закричав я, щоб мова моя таки дійшла до цього виродка, — блуд! Він ховається скрізь і в усьому — в прагненні виборне їсти, в усіх тих мисах, полумисках, червоних та білих юхах, скляницях та келишках вина. Люди дурманять собі голови трунками, щоб почути підшепти сатани, адже до п'яних він у першу руч промовляє. А ті, що ховають блуд у сміхах, лайці, велемовстві, як і цей нечестивець, — хіба не блудний мають розум? Той, хто наїдається мирського щастя, хіба не повинен боятися, що розірветься од того і нагло помре?…
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність.
— Перед нами чоловік, котрий порушив християнські закони, а подивіться на нього, який він спокійний і незворушний! Тільки за короткий час, коли ми мали змогу стежити за його діями, він виказав стільки кривомисля, що волосся вгору дереться, а скільки з'явив він його за життя? Всі це бачили: виявив себе богохульником. Образив святих угодників, і це чули виразно ви всі, панове, — тим назвав подвійно себе ворогом нашої церкви. — Я провів рукою вздовж столу, за яким нерушно сиділа моя братія. — А що вже зовсім страшно — це те, що він носив беззаконно рясу і був зловлений на перелюбстві, чим виказав себе непримиренним ворогом нашої церкви. Навіть мирський суд за ці злочини видав би супроти нього нещадимий декрет, і не зносив би він своєї плевелами повитої голови.
Я ввійшов у натхнення.
Хвиля піднесення зводила мої груди.
— Великі й непростимі це злочини. Великі й непростимі гріхи, великі й непростимі переступи! На вашу долю, панове, кладеться — покарати його чи помилувати. Пустити знову у світ, щоб сіяв він плевелу й кривомисля, чи навіки відсікти їх, як голову отрутного змія.
Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха.
— Що виречете на мої слова, панове судді? — спитав я голосно і гордо звів підборіддя, щоб виказати до судженого цілковиту зневагу.
— Смерть! — однодушне видихнули мої спільники.
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. «Дійняло!» — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати.
— Такий злочинець вартий смерті! — урочисто підтвердив я.
Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда.
Вони обоє відчули, що в цьому покої, де зійшлись у непримиренному змаганні, є іще хтось третій. Хтось без «я», але хто з'єднує їх у безчассі — їхня позачасова квінтесенція. Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем.
Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38
Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. Підсудний сидів, приплющившись, і чи подрімував, чи думав щось своє, бо на обличчі його лежало умиротворення, якого мої слова поселити аж ніяк не могли.
— Один з найбільших гріхів цього світу, — закричав я, щоб мова моя таки дійшла до цього виродка, — блуд! Він ховається скрізь і в усьому — в прагненні виборне їсти, в усіх тих мисах, полумисках, червоних та білих юхах, скляницях та келишках вина. Люди дурманять собі голови трунками, щоб почути підшепти сатани, адже до п'яних він у першу руч промовляє. А ті, що ховають блуд у сміхах, лайці, велемовстві, як і цей нечестивець, — хіба не блудний мають розум? Той, хто наїдається мирського щастя, хіба не повинен боятися, що розірветься од того і нагло помре?…
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність.
— Перед нами чоловік, котрий порушив християнські закони, а подивіться на нього, який він спокійний і незворушний! Тільки за короткий час, коли ми мали змогу стежити за його діями, він виказав стільки кривомисля, що волосся вгору дереться, а скільки з'явив він його за життя? Всі це бачили: виявив себе богохульником. Образив святих угодників, і це чули виразно ви всі, панове, — тим назвав подвійно себе ворогом нашої церкви. — Я провів рукою вздовж столу, за яким нерушно сиділа моя братія. — А що вже зовсім страшно — це те, що він носив беззаконно рясу і був зловлений на перелюбстві, чим виказав себе непримиренним ворогом нашої церкви. Навіть мирський суд за ці злочини видав би супроти нього нещадимий декрет, і не зносив би він своєї плевелами повитої голови.
Я ввійшов у натхнення.
Хвиля піднесення зводила мої груди.
— Великі й непростимі це злочини. Великі й непростимі гріхи, великі й непростимі переступи! На вашу долю, панове, кладеться — покарати його чи помилувати. Пустити знову у світ, щоб сіяв він плевелу й кривомисля, чи навіки відсікти їх, як голову отрутного змія.
Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха.
— Що виречете на мої слова, панове судді? — спитав я голосно і гордо звів підборіддя, щоб виказати до судженого цілковиту зневагу.
— Смерть! — однодушне видихнули мої спільники.
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. «Дійняло!» — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати.
— Такий злочинець вартий смерті! — урочисто підтвердив я.
Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда.
Вони обоє відчули, що в цьому покої, де зійшлись у непримиренному змаганні, є іще хтось третій. Хтось без «я», але хто з'єднує їх у безчассі — їхня позачасова квінтесенція. Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем.
Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38