Якесь, сливе алхімічне, перетворення маси розрізнених індивідів на єдину істоту — на колективного індивіда, наділеного власною волею, — це і є те, що в класичному лексиконі зветься «народженням нації», про що свого часу з побожним трепетом писав ірландець В. Єйтс («Народилась страшна краса»), і всі європейські поети й прозаїки, яким пощастило стати свідками такої історичної «алхімії». У нашому ж випадку при тому ще й вивільнились неймовірні, довготамовані запаси любови, — українців — бо так довго привчали не любити себе , так довго вбивали їм у свідомість, що вони недолугі, недотепні («трохи придуркуваті», за словами одного екс-президента), ні на що не здалі, одне слово, суцільні тобі невдахи історії, що раптом, уперше від 1918 року, на повен зріст угледіти себе, як у «Золотому гомоні» Тичини, — гордим, дужим, шляхетним і, о Господи, яким же красивим народом, — це було потрясіння такої емоційної сили, що на його тлі жалюгідними купками брухту виглядали б усі армії світу, і можна хіба глибоко поспівчувати тим нещасним, які не бажали цього бачити. Питання «що це було?», спроби зрозуміти, витлумачити, «вирахувати» раціональними засобами ту, із засади необчислиму, «точку закипання», почалися вже потім, — і тривали в нашому інформаційному просторі, треба сказати, таки недовго. Другий — «постреволюційний» — розділ відбиває власне цей короткий етап. Читач побачить, що найповніше мені й тут, на жаль, вдалося висловитись не «на нашому, на данському ґрунті», — а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому Всесвітньому письменницькому фестивалі, та на сторінках шведської преси, яка заінтриговано просила мене розтлумачити зв'язок між Майданом і Євробаченням (!)… Але потреба в осмисленні, в оформленні історії, що відбулася на очах мільйонів, — у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури , — ця потреба в українській суспільній атмосфері, засвідчую з повною відповідальністю, — була, і вельми відчутна. Не було тільки самої культури в соціологічному сенсі, — тієї, цебто, інфраструктури (газет і журналів, книгарень і видавництв, кіностудій, інтелігентних телеканалів, дослідницьких фундацій, що спонсорують незалежні дослідження, — словом, як казав булґаковський герой, «за что ни хватиться, ничего у вас нет!»), що в ній, інфраструктурі, така потреба тільки й може бути задоволена, — по-перше, швидко , по-друге — масово . Так вона незадоволеною й лишилась…
« I в огні її, окраденую, збудять…»
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…
Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки. Перший — це уривки з мого робочого щоденника (такий щоденник — для фіксації думок і вражень — провадить, либонь, кожен письменник, тільки за життя подібні речі публікуються вкрай рідко, хіба вже коли йдеться от власне про якісь суспільне значущі події). Перечитавши торішні записи, я виявила, що зміну «температурної кривої», емоційної атмосфери Києва впродовж 2004 року вони, несподівано для мене, відбили досить вимовно. Виходить, що це теж певним чином історичний документ, і я не маю права тримати його в шухляді (жодних змін чесно вносити не стала — крім купюр та заміни імен ініціалами). І, нарешті, оповідання «Альбом для Густава», — написане, знов-таки (гай-гай…), для зарубіжного видавця: для німецької антології, присвяченої Сарматії, історичній території від Балтики до чорноморських степів, куди колись належала й Україна.
Куди вона належить тепер? Чи знає про те сама?…
Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам'яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go». Ще Мойсеева просьба, біблійна, хтозна-скільки раз ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ . Іноді, у ті хвилини, коли спадала гарячка збуджених розмов, телефонних дзвінків, бурхливої політичної активности (підписні листи, поїздки, виступи, зустрічі, поодинокі мас-медіальні прориви, «надо что-то делать, ребята…»), — я, «для очистки духа», ставила собі цю пісню на магнітофон — і щоразу очі мені виповнялися сльозами. Була б на те технічна змога, я б додала сюди СВ, — щоб читач, перш ніж розгортати цю книжку, і собі ввімкнув той запис і вслухався в низький, проймаючий душу голос невольничої молитви… Ось так, саме так це й було…
…А коли вони вийшли з єгипетського рабства на свою обітовану землю (де їм прийшлось попервах таки дуже непереливки!), то їхні левіти написали в Книгу про те, як трудно їм виходилось.
А якби не написали?…
Що б вони пам'ятали тоді, по упливі кількох поколінь?…
Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.
UKRAINE’S SCREAM — КРИК УКРАЇНИ

ЛИСТ ІЗ КИЄВА ПІСЛЯ «НОЧІ ДОВГИХ НОЖІВ»
Київ, 24 жовтня 2004 року
Дорогі друзі!
Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.
Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34