ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

"
Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
- Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
- А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
- Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
- Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
- А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
- А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
- Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
- Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
- Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
- Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
- В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
- Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
- Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
"Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує..."
I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
- Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
- Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
- Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
- Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
- Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
- Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
- Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
- Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
- Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
- Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
- Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
- Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
- Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
- От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
- Куди ми iдемо?
- На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
- Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? - запитав Столяров.
- Краще прямо, - вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка... А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?
Прогулянка
у невiдоме
Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
- А все ж яка чудова штука життя! - несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. - Ми - стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути... Ви не уявляєте, як я обурююсь... А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, - я просто шаленiю...
- А чи не виннi ви самi в цьому? - запитав я зловтiшно. - Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою... А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
- А як же вашi Петро та Михайло? - сердечно засмiявся Столяров. - Вашi хлоп'ята - чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
"Петро та Михайло... Петро та Михайло - рiднi, близькi iмена! Чиї це сини - мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси... Чи, може, це менi колись примарилося?"
- Погляньте, професоре... - Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. - Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, - засмiявся вiн. - Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським... А зараз - греблями на Нiлi, обводненою Сахарою... Стривайте, я ввiмкну телеекран!
Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
- Якi прекраснi цi творiння людських рук! - задумливо промовив Столяров.- Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево... Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах...
Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд - це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама...
Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
- А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! - весело блискав вiн бiлими зубами. - Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали... Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
- Ви на це здатнi, Манго! - засмiявся Столяров. - Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
- Тихо! Це - таємниця джунглiв! - пожартував Манго.
Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх "колег".
Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.
У пошуках
власного "я"
Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
"Ти справдi професор, за якого тебе вважають! - доводило менi моє друге, досвiдчене "я". - А це -науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями... Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан... Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11