Ми всі сміємося та починаємо розповідати безліч безглуздих історій та співати.Ми співали зажди одне й те саме — чи то Фактично Самих, чи то Крихітку Цахес, рідше — Рlacebo та Radiohead. Нам було весело разом і, здавалося, світ обертається навколо нас.
Посмішка залишає місце у грудях.
Вія стоїть та плаче. Просто вона сьогодні випустила на свободу одного свого гарного друга. Вітька.
Вона всім про нього довго та протяжно розповідала та показувала баночку із павутиною та маленьким павуком. Вона ловила мушок та комарів, а потім клала їх до банки. Але з часом стала помічати, що Вітьок не подає жодних при знаків активності й вирішила відправити його до природи, аби вилікувати його від депресії.
Вія стоїть плаче із вже пустою півлітровою банкою. Ми всі граємося у хвилину мовчання.
— Біжи! Біжи мій вільний Вітьок! Я тебе відпускаю! Повертайся у піхву природи!
Звичайно, можна було б пустити скупу чоловічу сльозу, щоб підтримати Вію та розвіяти істеричний сміх Коді, але того робити не хотілося.
Вже хвилин через п‘ять про Вітька ніхто не пам‘ятає, а ми їмо гот-доги у шаурмі.
Для підсилення настрою хтось намагається співати Біллі Голідей. Я перекрикую її Жільберто.
Джаз у наших серцях…
Мене все інтригувало тоді. Я просто сидів десь та міг втикати в одну точку, але продовжував радіти життю. Воно надавало енергію не гірше (а найчастіше й краще) за алкоголь чи наркотики. Ніщо не зрівняється з життям.
Я цілуюся із повітрям, яке ковзає поруч та намагаюся розчинятися у ньому частіше. Повітря — це те саме море, яке оповиває наше тіло живильною (вологою?).
Ми можемо радіти життя завжди. Бо ми маємо радіти життю завжди. Ми радіємо життю завжди?
Один знайомий загубив свою ліпшу подругу — хвилина і вона летить у невідоме. Зі стріхи… Вона дарує себе повітрю…
Ми ніколи не помремо. Ми не вміємо цього робити.

***
Анімалістичні картини на стінах здавалися облупленими копіями анімалістичних картин в будинку для старих. Ми допомагали там колись, пам‘ятаєш? Варили каша та розносили ліки, ввечері розповідали бабусям та дідусям короткі новелки з нашого життя та сміялися, коли нам відповідь простягали цукерки із майбутнього.
Так от, ці анімалістичні картинки, які висіли на стінах в твоєму будинку нагадували мені дуже багато. Часом навіть здавалося, що я переношуся кудись на машині часу, яка повільно тягне мене за руки, ноги, очі та шиї на потойбічний світ на пару хвилин, щоб оновити свої спогади, свої думки.
Коли дивитися на тебе, сидячи у кріслі, то можна побачити великі бліки від великої настільної лампи. Світло відбивалося від твоїх очей та вуст.
У колонках музичного центру повільно співали різні музиканти. Ми навіть не могли згадати їхні імена. Все це знову-таки пробуджувало спогади. Я згадував клуб „Майдан”, де ми сиділи та слухали музику, потягуючи смачні думки з оточуючих людей, гралися у енергетичних вампірів. Ти ще посміхалася хлопцю навпроти… Зараз ти не посміхаєшся, а здається просто замислилися над чимось своїм.
Я дивлюся тобі просто у вічі та також продовжую мовчати, тримаючи у руках паленого Джима Біма з місцевого міні-маркету. Десь на вулиці, здавалося, вже почалася північ. Повний місяць грався із нами у хованки, а ми складали з нього мозаїки на власних же очах і твоїх різнокольорових лінзах.
Занадто багато параноїків зібралося у цій кімнаті одночасно: займаються бозна-чим, ще й п‘яні в дупу. Але я був щасливим. Здається, найщасливішим за останні кілька місяців. Коли ти гуляєш сам містом Києвом, натираючи гульки на ногах, із улюбленими звуками у голові, тобі немає кому подзвонити, написати, чи піти — треба просто піти туди, куди хочеться та помедитувати.
Внутрішня медитація допомогла мені дуже кілька днів тому, бо, здавалося, саме це було потрібно для досягнення значного консенсусу із самим собою.
Здається, моє обличчя зараз також позбавлене думок — я починаю повільно засинати та снити, мріючи. Міряючи години хвилинами, я почав посміхатися всьому: картинам, тобі, місяцю, спогаду, дідусям, думкам, бабцям, кріслам та своєму віддзеркаленню у шклі.
Вія приймала антидепресанти і не переймалася з того, що їй не можна пити пиво та вина, їсти рибу та квашену капусту — вона сиділа у арт-клубах та повільно смоктала світлий ель, а дома діставала з холодильника сушених та в‘ялених карасів, та чистила їх із натхнення, дивлячись усілякі фільми для домогосподарок, душевно хворих, підлітків та розумово відсталих.
Вона взагалі робила усе не так, як треба, бо вважала, що тільки так вона зможе вилікуватися від депресії. Та вона й не вважала її за хвороба — просто настрій поганий: ну та й що, що каже лікар, чи Юрко, наприклад. Вона сама все прекрасно знає й незгірше за інших.
Повільна музика з конок комп‘ютера роз‘їдає її шкіру все швидше й швидше, залишаючи лише самі оголені кістки та трохи нервів, щоб можна було миготіти очима у повній темряві, дивлячись за світломузикою.
Вона гралася із Коді у слова, роблячи вигляд, що все знає. Вони все рідше розмовляли: Вія проводила все більше часу з Юрком, а Коді — з новими друзями, яких знаходила по всьому місту. Здавалося, що вона знає всіх, це було видно на концерті Neversmile, коли Коді підходила до різних людей та здоровкалася із усіма. Юрко повільно сидів за стійкою дивлячись, як Вія п‘є з великого стакану заборонено пиво, й час від часу повільно палив, кидаючи недопалки під стійку.
Тільки потім Вія помітить, що Коді весь вечір свариться з Юрком, а потім вони будуть клястися та божитися, що між ними все було гаразд. Тільки друзі Коді скажуть, що Вія зовсім непривітна до них та кидає на них погані погляди.
Вія зніяковіє та скаже, що то все антидепресанти, хоча, насправді, вона просто велика сука і так відноситься з усіма. З собою в першу чергу.
Інтерес до всього повільно висмоктується з пальця та не приносить нічого цікавого. Вія продовжує вчитися у університеті, розуміючи, що грошей на власну квартиру десь на набережній Дніпра вона не заробить до кінця своїх днів, що їй потрібно більше місця, що люди починають дратувати її.
Вона зрозуміє, що прийшов час відпочити від усіх. Так вона і зробить найближчої суботи. Вона просто візьме великий термос гарячої кави та почне гуляти місто. Вона не забуде зайти до улюблених воронів на Рейтарській, пройтися стежками Парку Слави, походити улюбленим Подолом, де буде радіти, як дитина. А головне, не забуде посидіти на майдані навпроти пам‘ятника Магдебурзькому праву, де повітря найчистіше, а думки найсвіжіші. Вія просто ляже на асфальт та прикладе вухо до рейок, щоб почути як десь їде майже пустий трамвай. А потім Вія встане та посміхнеться, вже після того як зробить великий ковток кави із термоса.
Кава буде ще тепла.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10