Ним не можна було повністю заволодіти, так само, як і він не міг ніким володіти повністю. А Ті жадання посилювалося холодом її бажань.
Ти збираєшся одружитися, Сафране. Вранці мені принесли запрошення на весілля. Оце тебе засмучує?
Так, — відповів він.
Нема чого через таке хвилюватися. Перед весіллям усі нервують. Я нервувала. І мій чоловік, наскільки я знаю, теж. Але ж Зося така гарна дівчина.
Я ніколи з нею не зустрічався, — відповів він.
Але вона дуже мила. І ще й гарненька.
Думаєш, вона мені сподобається?
Думаю, так.
І яв неї закохаюсь?
Можливо. Любов ніколи не вдається передбачити, але це цілком можливо.
А ти? — запитав він, — ти мене кохала? Хоча б у ту ніч, коли було стільки кави?
Не знаю, — сказала вона.
Але припускаєш, що, можливо, так і було?
Він торкнувся її обличчя здоровою рукою, а далі провів пальцями вниз по шиї, пробрався під комірець її блузки.
Ні, — сказала вона, відводячи його руку.
Ні?
Ні.
Але я хочу. Справді. Це не для тебе.
Саме тому в нас нічого й не вийде, — сказала вона. Я б ніколи тобі цього не дозволила, якби знала, що ти цього хочеш.
Тоді він поклав свою голову їй на коліна й заснув. Йдучи того вечора, він віддав Лісті книжку, котру все ще ніс із собою від самого дому — це був «Гамлет» у пурпуровій палітурці — він взяв був його з полички, аби хоч щось гримати в руках.
На зберігання? — запитала вона.
Одного дня ти віддаси її мені.
Ні мій дід, ні Дівчина-циганка не знали всього цього, коли кохалися востаннє, коли він торкався рукою її обличчя й легенько пальцями брав її за підборіддя — з такою увагою скульптор оглядає свою модель. Отак? — запитував він її. Вона лоскотала його груди своїми віями. Метелики її поцілунків пурхали його торсом вгору до шиї аж до того місця, де ліва вушна кістка сходилася зі щелепою. Отак? — перепиту-вала вона. Він скидав їй через голову її блакитну блузку, розщіпав намисто, вилизував її гладенькі спітнілі пахви і вів пальцем по її спині й далі вперед — аж до пупця. Він малював кола язиком довкола ореолів її грудей. Отак? — перепитував він. Вона кивала й відкидала голову назад. Він покусував її соски, відчуваючи, що все це неправильно, все, від самого моменту його народження і аж до цієї миті, все пішло шкереберть — але не навпаки, а гірше, якраз так, як мало бути. Нона обома руками розщіпала його пояс. Він прогнувся на землі, щоби вона могла стягнути з нього штани та білизну. Вона взяла в руку йо-го пеніс. Вона так сильно хотіла, щоби йому бу-ло добре. Вона була переконана, що йому ніко-ли не було добре. Вона хотіла стати причиною мою найбільшої і єдиної насолоди. Отак? Він поклав свою руку на її і спрямував її рухи. Вона скинула спідницю й трусики, взяла його мертву руку й притиснула її між своїх ніг. Густе чорне
волосся на її лобку кільчилося темними хвилями. Отак? — запитував він, хоча це вона направляла його руку, немов намагалася комусь подати сигнал. Вони вели одне одного своїми тілами. Вона вклала його мертві пальці в себе й на мить відчула німоту й нерухомість. Крізь неї і в ній струмувала смерть. Зараз? — запитав він. Зараз? Вона накинулася на нього й охопила своїми ногами його коліна. Вона відкинулася назад і його мертвою рукою ввела в себе пеніс. Тобі добре? — запитував він. Тобі добре?
Через сім місяців після цього, 18 липня 1941 року, коли перші заграви від німецьких бомбардувань наситили небеса Трохимброду електричним сяйвом і коли мій дід пережив перший у своєму житті оргазм (його першу і єдину насолоду, причиною котрої стала не вона), Дівчина-циганка перетяла собі ножем зап'ясток і вже ослаблими руками закарбувала останнього любовного листа. Але тоді, там, коли він спав на її розбитих горем грудях, вона не промовила більше нічого. Вона не сказала: Ти збираєшся одружитися. Вона не сказала: Я вб'ю себе. Тільки питала: Як же ти розставляєш свої книги?
***
26 січня 1998 року
Дорогий Джонатан,
Я думав, шо вже ніколи не писатиму тобі про письмо, бо подумав, шо ми вже з цього виросли, але мені прийдеться зламати свою обіцянку. Я тебе майже ненавижу! Ну і чого ж ти не дозволив своєму дідові влюбитися в Дівчину-циганку, а їй — показати йому свою любов? Хто тебе змушував так писати? У нас же такі гарні шанси робити добро, а ти знов і знов вертаєшся до зла. Оцей твій останній розділ я вирішив Ігорчику не читати, просто не впевнений, шо це для його вух. Не, цю главу я прочитаю хіба Семмі Дейвісу Молодшому, от вона буде знати, шо з цим робити.
Мене непокоїть одне дуже просте питання: шо з тобою не так? Якшо твій дід так любить ту циганку, а я впевнений, шо він її любить, то чого ж вони разом не втечуть? Вона би так ощасливила його. Але він відкидає щасливість. Це нерозумно, Джонатан, і це фігово. Якби я був письменником, то я би заставив Сафрана відкритися циганці у своїх почуттях, і вони б у мене оперативно поїхали в Грінвіч-штетль в Нью-Йорк Сіті. А ше яби заставив Сафрана убити себе, шо би теж було логічним виходом, але тоді б ти не міг народитися і не міг би написати всю цю історію. Ти боягуз, Джонатан, ти так мене розчарував. Я би ніколи не настоював, шоб ти писав історії так, як вони відбуваються в реалі, але я би казав тобі, шоб вони були правдивими. Ти боягуз тому, бо і Брід, і Янкель, і Сафран — вся твоя рідня боягузи! Ви боїтеся, смію тобі пояснити, бо живете у світі, «який був колись вирваний з коренем». Я не маю поваги ні до кого у твоїй рідні, крім твоєї бабки, бо ви всі живете впритул до любові, але відкидаєте її. Ту валюту, яку ти вклав у останній конверт, відсилаю тобі назад.
Ну ясно, шо я більш-менш розумію, нашо ти намагаєшся все так закрутити. Розумію, шо така штука, як любов, ніколи не може бути певною. Якби я сказав, наприклад, Баті, як я собі уявляю любов або кого я бажаю любити, він би прибив мене, і це ніяка не ідіома. Всі ми шось вибираємо і шось відкидаємо. Так от, я б хотів більше вибиніж хоча, подібно до Сафрана і до тебе, я догнав, шо часто якраз відкидаю те, шо мені видається гарним і те, шо, як я думаю, є цінним. Я вибираю відкидати замість просто вибрати. Не так-то просто про все це говорити.
Я не дав Дєду грошей, але далеко не через те, про шо ти подумав. Він не здивувався, коли я йому про це повідомив. Він сказав: «Я горджуся тобою».
«Але ж ти хотів, шоб я дав їх тобі», — сказав тоді я.
«Дуже й дуже, — відповів він, — я впевнений, шо знайшов би її».
«Так чим же ти гордишся?»
«Горджуся, шо ти — це не я».
«Так ти на мене не злишся?»
«Не».
«Я не хотів тебе розчаровувати».
«А я не злий і не розчарований».
«І тебе не пригнічує те, шо я не даю тобі грошей?»
«Не. Ти добрий і робиш добрі і правильні вєщі. Це мене заспокоює».
Так чого ж мені тоді здавалося, шо це піднесена й боягузлива реакція, чого ж я здавався сам собі піднесеним боягузом?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
Ти збираєшся одружитися, Сафране. Вранці мені принесли запрошення на весілля. Оце тебе засмучує?
Так, — відповів він.
Нема чого через таке хвилюватися. Перед весіллям усі нервують. Я нервувала. І мій чоловік, наскільки я знаю, теж. Але ж Зося така гарна дівчина.
Я ніколи з нею не зустрічався, — відповів він.
Але вона дуже мила. І ще й гарненька.
Думаєш, вона мені сподобається?
Думаю, так.
І яв неї закохаюсь?
Можливо. Любов ніколи не вдається передбачити, але це цілком можливо.
А ти? — запитав він, — ти мене кохала? Хоча б у ту ніч, коли було стільки кави?
Не знаю, — сказала вона.
Але припускаєш, що, можливо, так і було?
Він торкнувся її обличчя здоровою рукою, а далі провів пальцями вниз по шиї, пробрався під комірець її блузки.
Ні, — сказала вона, відводячи його руку.
Ні?
Ні.
Але я хочу. Справді. Це не для тебе.
Саме тому в нас нічого й не вийде, — сказала вона. Я б ніколи тобі цього не дозволила, якби знала, що ти цього хочеш.
Тоді він поклав свою голову їй на коліна й заснув. Йдучи того вечора, він віддав Лісті книжку, котру все ще ніс із собою від самого дому — це був «Гамлет» у пурпуровій палітурці — він взяв був його з полички, аби хоч щось гримати в руках.
На зберігання? — запитала вона.
Одного дня ти віддаси її мені.
Ні мій дід, ні Дівчина-циганка не знали всього цього, коли кохалися востаннє, коли він торкався рукою її обличчя й легенько пальцями брав її за підборіддя — з такою увагою скульптор оглядає свою модель. Отак? — запитував він її. Вона лоскотала його груди своїми віями. Метелики її поцілунків пурхали його торсом вгору до шиї аж до того місця, де ліва вушна кістка сходилася зі щелепою. Отак? — перепиту-вала вона. Він скидав їй через голову її блакитну блузку, розщіпав намисто, вилизував її гладенькі спітнілі пахви і вів пальцем по її спині й далі вперед — аж до пупця. Він малював кола язиком довкола ореолів її грудей. Отак? — перепитував він. Вона кивала й відкидала голову назад. Він покусував її соски, відчуваючи, що все це неправильно, все, від самого моменту його народження і аж до цієї миті, все пішло шкереберть — але не навпаки, а гірше, якраз так, як мало бути. Нона обома руками розщіпала його пояс. Він прогнувся на землі, щоби вона могла стягнути з нього штани та білизну. Вона взяла в руку йо-го пеніс. Вона так сильно хотіла, щоби йому бу-ло добре. Вона була переконана, що йому ніко-ли не було добре. Вона хотіла стати причиною мою найбільшої і єдиної насолоди. Отак? Він поклав свою руку на її і спрямував її рухи. Вона скинула спідницю й трусики, взяла його мертву руку й притиснула її між своїх ніг. Густе чорне
волосся на її лобку кільчилося темними хвилями. Отак? — запитував він, хоча це вона направляла його руку, немов намагалася комусь подати сигнал. Вони вели одне одного своїми тілами. Вона вклала його мертві пальці в себе й на мить відчула німоту й нерухомість. Крізь неї і в ній струмувала смерть. Зараз? — запитав він. Зараз? Вона накинулася на нього й охопила своїми ногами його коліна. Вона відкинулася назад і його мертвою рукою ввела в себе пеніс. Тобі добре? — запитував він. Тобі добре?
Через сім місяців після цього, 18 липня 1941 року, коли перші заграви від німецьких бомбардувань наситили небеса Трохимброду електричним сяйвом і коли мій дід пережив перший у своєму житті оргазм (його першу і єдину насолоду, причиною котрої стала не вона), Дівчина-циганка перетяла собі ножем зап'ясток і вже ослаблими руками закарбувала останнього любовного листа. Але тоді, там, коли він спав на її розбитих горем грудях, вона не промовила більше нічого. Вона не сказала: Ти збираєшся одружитися. Вона не сказала: Я вб'ю себе. Тільки питала: Як же ти розставляєш свої книги?
***
26 січня 1998 року
Дорогий Джонатан,
Я думав, шо вже ніколи не писатиму тобі про письмо, бо подумав, шо ми вже з цього виросли, але мені прийдеться зламати свою обіцянку. Я тебе майже ненавижу! Ну і чого ж ти не дозволив своєму дідові влюбитися в Дівчину-циганку, а їй — показати йому свою любов? Хто тебе змушував так писати? У нас же такі гарні шанси робити добро, а ти знов і знов вертаєшся до зла. Оцей твій останній розділ я вирішив Ігорчику не читати, просто не впевнений, шо це для його вух. Не, цю главу я прочитаю хіба Семмі Дейвісу Молодшому, от вона буде знати, шо з цим робити.
Мене непокоїть одне дуже просте питання: шо з тобою не так? Якшо твій дід так любить ту циганку, а я впевнений, шо він її любить, то чого ж вони разом не втечуть? Вона би так ощасливила його. Але він відкидає щасливість. Це нерозумно, Джонатан, і це фігово. Якби я був письменником, то я би заставив Сафрана відкритися циганці у своїх почуттях, і вони б у мене оперативно поїхали в Грінвіч-штетль в Нью-Йорк Сіті. А ше яби заставив Сафрана убити себе, шо би теж було логічним виходом, але тоді б ти не міг народитися і не міг би написати всю цю історію. Ти боягуз, Джонатан, ти так мене розчарував. Я би ніколи не настоював, шоб ти писав історії так, як вони відбуваються в реалі, але я би казав тобі, шоб вони були правдивими. Ти боягуз тому, бо і Брід, і Янкель, і Сафран — вся твоя рідня боягузи! Ви боїтеся, смію тобі пояснити, бо живете у світі, «який був колись вирваний з коренем». Я не маю поваги ні до кого у твоїй рідні, крім твоєї бабки, бо ви всі живете впритул до любові, але відкидаєте її. Ту валюту, яку ти вклав у останній конверт, відсилаю тобі назад.
Ну ясно, шо я більш-менш розумію, нашо ти намагаєшся все так закрутити. Розумію, шо така штука, як любов, ніколи не може бути певною. Якби я сказав, наприклад, Баті, як я собі уявляю любов або кого я бажаю любити, він би прибив мене, і це ніяка не ідіома. Всі ми шось вибираємо і шось відкидаємо. Так от, я б хотів більше вибиніж хоча, подібно до Сафрана і до тебе, я догнав, шо часто якраз відкидаю те, шо мені видається гарним і те, шо, як я думаю, є цінним. Я вибираю відкидати замість просто вибрати. Не так-то просто про все це говорити.
Я не дав Дєду грошей, але далеко не через те, про шо ти подумав. Він не здивувався, коли я йому про це повідомив. Він сказав: «Я горджуся тобою».
«Але ж ти хотів, шоб я дав їх тобі», — сказав тоді я.
«Дуже й дуже, — відповів він, — я впевнений, шо знайшов би її».
«Так чим же ти гордишся?»
«Горджуся, шо ти — це не я».
«Так ти на мене не злишся?»
«Не».
«Я не хотів тебе розчаровувати».
«А я не злий і не розчарований».
«І тебе не пригнічує те, шо я не даю тобі грошей?»
«Не. Ти добрий і робиш добрі і правильні вєщі. Це мене заспокоює».
Так чого ж мені тоді здавалося, шо це піднесена й боягузлива реакція, чого ж я здавався сам собі піднесеним боягузом?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84