Третiй спить,
четвертий плаче. П"ятий - втупить очi
у стелю - i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один - молився. Скiльки знаю -
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв ( iх життя коротке ).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедii,
хоча розмов про те i не було.
- Чому ж ? - А що балакати ? Даремне
плескати язиком. Ще хто почуе
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов"язанi до смертi.
Це перший наш обов"язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. - Ну, а той ? - Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав - того налiво,
нерадо хто - направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiе.
Ото ж бо й е що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири - гнiв, а решту дня - любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.



I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
единий одмiнити - i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшуеться. Свiт
тримаеться на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедii,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч ? Життя ?
Чи може, вiчнiсть проминула ? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiiв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: " Ставай - но до роботи,
почався день ". До будки влiз суфлер,
i п"еса почалася, не скiнчившись.





Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свiчадо ночi п"ють,
iм шерсть полискуе шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте - не потурай.
Он бач - верба - димочком тiнь.
Ти ж тiнi тiнi тiнi тiнi тiнь.
Анi рухнеться волосiнь,
занурена в глибiнь.





Мов жертва щиростi - життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора ? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат -
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втрете помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.




У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти еси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I - мрець еси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це - на початку.
А далi вже - й убiйництвом. Проте
природа розправляеться простiше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
I дух тобi спотворили давно.
Поневажаю iндивiдуальнiсть -
справiковий набуток лихолiть.
Отож - бреди назад. I скiльки сили
простуй назад. Бо тiльки там життя -
ще до народження. Iз свiту iмiтацiй -
вповзи у кожну з вимiнених шкур.
Простуй назад - в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду i тьми,
I там витворюй рай. Там так i треба:
людина мае спати - отже й спить,
белькочучи якiсь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на нiй, мов кузочка мала,
що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.
Нiвроку, вiдмолоджуеться смерть.


Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може,дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки - i тiльки.
Самопiзнання - самозагасання.
Триматися у власному сiдлi -
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога - теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi - повтори.
... А змучений повторами, натрудиш
з"ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як - цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.




Вмирае пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждае i богуе,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнуе.
О свiте свiте свiте мiй,
Iй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син - то тiльки злий,
а добрий - то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиi.


В е р т а н н я .




Перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе - над.
Шлях у себе:
вабить ( уже закритий ),
вiдкриваеться ( на розлуцi ).
Темiнь. Шукай.
Що там? Снiг,
бором - кукурудзиння.
Досвiтнi таемницi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16