Я вигукував з усiма " гiрко ! "
i думав про Валентина Мороза,
згадував його лоб i волосся й очi
i переконувався знову й знову,
що горiшньою частиною обличчя
вiн скидаеться на пророка.
Всi жували, пиячили, удавали з себе веселих,
I я жував, пиячив, удавав з себе веселого,
але так було гiрко на душi,
так несподiвано пронизливо гiрко,
що побачивши, як дружина моргае
менi " ходiм ",
з полегкiстю вiдiтхнув
i схопився за втечу,
як потопельник за соломину.




Сидимо бiля погаслого вогнища,
перетрушуемо в долонях попiл,
розтираемо витухлi геть вуглини:
а що як зажеврiе раптом жар?
Тут темно i темно там i ще далi темно,
але жар нiби жеврiе.
Ось вiн ! задумано каже друг,
очi його туманiють страхом.
Бачу, вiдказую скорбно друговi,
придивляючись до нiчних свiтлячкiв.
Сидимо бiля погаслого вогнища -
столiття, друге, трете,
жар не стухае, не гасне.
Такщо друг, коли невiра його нестерпна,
називае купину вiчним вогнем
i просить сiрника,
щоб запалити цигарку.




То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тiльки згадка
минулих лiт. Черед мости
вiкiв блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобi
своiм надсадним загасанням,
яке ти тiльки звеш стражданням.
Цi роки, збавленi в ганьбi,-
то так судилося ...
---------





Спочатку вони вбивали людину,
потiм вбитого оживляли.
Реанiмацiею займалися
в косметичних кабiнетах
( малярi - замiсть лiкарiв ).
Справi оживлення
вiддавали життя
цiлi династii майстрiв пензля.
Зате й вiдрiзнити живого вiд мертвого
було неможливо.




Вечiрнiй сон. I спогади. I дощ
колише свiт розпуклого ясмину.
Бездомний вiтер. Спи, маленький сину,
спи, сину мiй маленький, коли хоч.
Немае мами нашоi давно -
вертала, поспiшала, забарилась.
Надворi дощ i лле як iз барила.
Заснеш - i чуеш: торготить вiкно.
Здаеться, хтось пiдiйде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи i не питай про матiр,
I бiльше не загадуй наперед,
бо не стоiть хвилина на хвилинi,
хвилина на хвилинi не стоiть.
Нехай тобi бодай у сновидiннi
появиться очiкувана мить.




Цей бiль - як алкоголь агонiй,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
i переписуйте печаль.
Давно забуто, що е жити
I що е свiт i що е ти.
У власне тiло увiйти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатанiй,
ще довго сатанiй, допоки
помреш, вiдчувши власнi кроки
на сивiй головi своiй.


Тагiл. Зима. Шiстдесят перший рiк.
I я солдат, що пiсля всiх скорочень
попав сюди - докантувати строку,
одержав за зразкове военробство
( були солдатськi жарти - военраб )
увiльнення.
Напевне, цiлий рiк
проживши мiж болiт, ялин, казарм,
до мiста не показуючи носа,
я звикнув пити був ( замiсть горiлки -
трiйний одеколон ). Онучi прати
хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,
що буцiмто в життi одним i снили,
аби менi вiддати свiй вiнок.
Пускати в дiло свiй солдатський пасок,
розповiдать солонi анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добувае строк.
Отож - Тагiл. Не пам"ятаю - парк
чи сквер мiський зiбрав великий натовп
щасливих гаволовiв: школярi,
студенти, металурги, кагебiсти,
наш брат солдат, старi пенсiонери -
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоноснi пси - могутнi груди,
обвiшанi медалями, а морди -
пихатi, як в заслужених митцiв
чи лаврейованих мiлiцйонерiв -
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а бiля них, тримаючи побожно
ланцюг, - щасливi власники собак.
О мить блаженства - i людей i псiв!
Однi - щасливi ницiстю своею
i пpиналежнiстю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.
А дpугi - на хpебтах своiх довгастих
несуть такий тягаp своеi слави,
аж закипае вiд обpази кpов
в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий
зумисних демокpатiй. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможнiсть
своiх заслуг i подвигiв ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову мiць,
деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть ?
Я був у натовпi. Я був н i к и м.
Я соpом вiдчував за власну ницiсть,
за военpабство. I безмipний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.





У цьому полi, синьому, як льон,
де тiльки ти i нi душi навколо,
уздрiв i скляк: блукало в тому полi
сто тiней. В полi, синьому, як льон.
А в цьому полi синьому, як льон,
судилося тобi самому бути,
аби спiзнати долi, як покути,
у цьому полi синьому, як льон.
Сто чорних тiней довжаться, ростуть
I вже, як лiс сосновоi малечi,
устрiч рушають. Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?
Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. I власноi неволi
спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
У цьому полi, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
I кожен супротивник - у скорботi.
I кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорiлий.
Здичавiв дух i не впiзнае тiла
у цьому полi синьому, як льон.



- Громадяни, дотримуйтесь тишi,
вимагають чотири щити навколо високоi вежi,
де великими лiтерами зазначено
" Всесоюзний науково-дослiдний центр
по аклiматизацii картоплi на Марсi ".
- Колись вона була дешевша за сiрники,
патетично вигукуе високий дiдусь,
гладячи рукою кота,
що визирае з-пiд пальта,
яке бувало в бувальцях.
- Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,
пiдносить догори пальця
облисiлий пенсiонер у пенсне
( тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту ).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16