Та дякувати богу - вдвох .
Наш день попереду - мов зараз .
Ще й солов"iв любовна пара
спiвае тьох та перетьох .
55.
- Досить кровi ! , продекламував кат ,
коли це нiж , загнаний менi попiд ребра ,
стримiв у спинi .
А я подумав , весь скривившись од болю :
що як вiн заходиться
ще й лiкувати мене ?
56.
Сто дзеркал спрямовано на мене ,
в самоту мою i нiмоту .
Справдi - тут ? Ти справдi - тут ? Напевне ,
ти таки не тут . Таки не тут .
Де ж ти е ? А де ж ти е ? А де ж ти ?
Урвище ? Залом ? Ачи зигзаг ?
Ось вiн , довгожданий дощ . Як з решета .
Заливае душу , всю в сльозах .
Сто твоiх конань . Твоiх народжень .
Страх як тяжко висохлим очам .
Хто еси ? Живий чи мрець ? Чи може ,
i живий , i мрець ? I сам на сам ?
57.
Нацiлений у небо обелiск ,
вода , як вiчнiсть , лiтепло струмуе ,
старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе ,
а вiддалi - нiмуе чорний лiс ,
а навпiл зламаний iржавий крiс
в гранiт угрузлий - нiби розкошуе .
I тiльки мати сина вже не чуе ,
вже бiль ii старечий спопеливсь .
Вона сама . Вона слiпа - свiчадом
осiннього промерзлого ставка .
I висхла вижовкла ii рука
ще образи обмацуе нерадо .
Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .
I смерть обсiла пустку , наче льох .
58.
Я блукав мiстом своеi юностi ,
марно вiдшукуючи в нових кварталах
вчорашнi споруди , сквери , стежки ,
знайому лiпку на фронтонах будинкiв -
географiя втрачена .
Мiсто покращало й виросло ,
з"явились новi бульвари , готелi , вулицi ,
пам"ятники , стадiони , дерева ,
тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi ,
жодного обличчя ,
котре б нагадало тобi
згублену молодiсть .
Сподiвався зустрiти бодай себе
отут , де струменiе фонтан ,
лямований штучним мармуром .
Марно .
Нема .
Пропалий безвiстi.
Знялися в небо легкi висотнi будинки ,
а ти бiля них - маленький-маленькйй .
Не розгледiти самому ,
не те що зустрiчним .
Зупинивши таксi ,
якийсь шофер пiдiйшов до фонтана ,
що оприскував незнайому гiнку топольку ,
вимив руки ,
потiм витягши носовичка ,
старанно витер долонi ,
сiв за стерно й помчав ,
знявши легеньку куряву .
Дивлячись йому вслiд ,
я вперше збагнув : життя - не вдалося .
59.
В менi уже народжуеться бог ,
i напiвпам"ятний , напiвзабутий ,
немов i не в менi , а скраю смертi ,
куди живому зась - мiй внук i прадiд -
пережидае , заки я помру .
Я з ним удвох живу . Удвох iсную ,
коли нiкого . I гримить бiда ,
мов канонада . Вiн опорятунок ,
я ж бiлоусто мовлю : порятуй ,
мiй господи . Опорятуй на мить ,
а далi я , оговтаний , врятую
себе самого сам . Самого - сам .
Вiн хоче поза мене вийти . Прагне
рятуючи донищити мене ,
аби на протязi , на буряних вiтрах
я вийшов сам iз себе , наче шабля
виходить з пiхов . Хоче вийти геть ,
щоб згасла свiчка болю . Щоби тьма
впокорення мене порятувала
iнобуттям . Iножиттям . Найменням
уже невласним : ось вiн , той загал ,
яким кермуе той шалений бог ,
котрий в менi волiе народитись
/ а я ще тую свiчку посвiчу ,
аби менi не смеркло передчасно ,
просвiтлоi дороги свiчка чорна -
неначе перемога крадькома / .
60.
I поблизу - радянський сад ,
будова й роздуми в марудi
про довгу чергу самозрад .
Я кочегарю в халабудi .
Ставок тьмянiе , наче нiч ,
розлита й вигускла до ртутi .
Так добираються до сутi
душi ? Доходять протирiч
iз розумом ? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя ?
Як вечiр душу розпросторив .
Як сяе антрацитний бiль
iз темряви . Немов вiдьмак -
не вiдведе од тебе й ока ,
все стежить , стежить неборак
i припадково й ненароком .
61.
Зазираю в завтра - тьма i тьмуща
тьма . I тьмуща тьма . I тьмуща тьма .
Тiльки чорна водь . I чорна пуща .
А твого Святошина - нема .
Нi сестри , нi матерi , нi батька .
Нi дружини . Синку , озовись .
Понiмiли друзi . Чорна гатка
в темiнi . Пiтьмою - хоч залийсь .
Лиш тремтить , як вiра в спроневiрi ,
копiйчана свiчка на столi
та шугають люто по квартирi ,
нiби кажани , твоi жалi .
Шурхоти i шепоти i щеми
то твого спогадування днi ,
хлюпотять пiд веслами триреми ,
що горить в антоновiм огнi .
Все життя - неначе озирання
у минулий вiк . Через плече .
Нi страху , нi болю , нi вагання
перед смертю . А господь рече :
вiдшукай навпомац давню кладку ,
походи i виспокiйся в нiм ,
у забутiм вiцi . Тепла згадка
Ще придасться на судi страшнiм .
62.
Людям ,
рокованим на смерть ,
видали рушницi
/ вволили iхне останне бажання /
I вони стали розстрiлювати
iнших рокованих на смерть ,
аби примиритися
iз власною загибеллю .
4 . 1 . 71 .
63.
Дiвчина
довгошия , мов сарна ,
несла яйця
у червоному фартушку
I завороженi
збентеженою
цнотливiстю ,
свiтлiли
похмурi люди
люди ,
даючи iй
дорогу .
18 . 2 . 71 .
64.
Три скелети сидять за кавою
I провадять про фiлософiю Нiцше
до них присiдае рудава бестiя
i починае з одного кпити
що той недоладно грае
справжню людину .
25 . 2 .
65.
З бiлоi потойбiчностi
виринуло чорне сонце
25 . 2 .
66.
Вмiння бути цинiком
даеться i без зусиль
Бути людиною -
дертися по вертикальнiй стiнi
Сiзiфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося -
дертися по вертикальнiй стiнi
25 . 2 .
67. Еволюцiя поета
Генiальний поет
роздвоiвся / на себе i страх ! /
пiвпоета роздвоiлося
/ на чвертьпоета i страх ! /
Чвертьпоета роздвоiлося
/ на осьмуху i страх /
Осьмуха поета роздвоiлася
/ на понюху i страх /
Тепер , коли вiн проходив вулицею ,
над головою його
висiв бiлий димок
а переляканi зустрiчнi
шанобливо вступали йому дорогу
25 . 2 . 71 .
68. П е р е в и х о в а н н я
Пан - отця
обернули
на войовничого атеiста
Спочатку вiн опирався :
як це пройти
до самого краю свого тiла
аби увiйти в антисебе ?
Все одно , що бути
розстрiляним
Та з часом таки призвичаiвся
Замiсть звичайного хреста
тепер вiн носив хрест
iх впаяними по краях
гривениками
найостаннiшоi чеканки
перевихований
чувся щасливим
вiн легко мирився
з единим клопотом :
найостаннiше
було нескiнченним .
25 . 2 . 71 .
69. В и х о в а н н я
Подолай себе , грiшнику ,
Правили вихователi ,
Шмагаючи йому спину
канчуками
I бiдолашний не витримав
добре натужився
i посунувся з себе
поминаючи грiшну плоть
Вiдбiгши на кiлькадесят метрiв ,
iще чуючи ляскання батогiв ,
вiн украй розгубився :
куди йому бiгти -
уперед чи назад
Повертати йому зовсiм не кортiло ,але залишатися
без шкiри не вабило теж
Можеш бiгати навколо своеi шкiри
як дикун коло забитого ведме -
дя i справляти ритуальний танок
своеi подоланостi
Нещасний був у захватi :
йому таки дозволили iснувати в собi
хоч i на вiдстанi .
Над осiннiм озером.
Цей став повiсплений,осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискуе Люципера очима.
П"янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16