, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).
— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.
— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.
— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.
— Муа? — перепитала Марла.
— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.
«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.
— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…
— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.
Тепер вже сумно посміхався Ілля.
Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:
— Блядь, менти — і ті заробітчани!
— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).
Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.
Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.
— Ти не вмієш говорити, — відказав він.
— Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! — Марла зіслалася на свої журналістські забавки. — і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.
Але він вирішив не писати.
За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама — спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.
— Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… — Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію. — Що ж, виходить, все почесному?
І wont U under Water
I’m the luckiest girl … — наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.
— Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу — то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…
Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х'ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.
— Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? — Х'ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу за плечі.
— Угу. Точно. Було ж колись у Карпатах море.
— А тепер собі маєш Говерлу в Тихому океані, — Х'ялмар кивнув у бік похмурих гір Ломбоку. — Та ще й на межі двох морів.
— Балійського і…?
— Флорeз.
— S дивний острів Гілі Айр поміж ними.
— Це так ти собі уявляла Індонезію?
— Не знаю, певно, таки трохи зеленішою.
— Як острів Ломбок?
— А я що — знаю, який із себе острів Ломбок?
— Ти що?! — аж зупинився Х'ялмар. — Марлочко, ми ж той острів проїхали ввесь із одного кінця в інший, коли на човна сідали, щоб на Плі Айр дістатися. Ґілі Айр, до речі, це той клаптик суші, де ми зараз стоїмо…
— Ідіот! — Марла не знала, злитися їй чи сміятися із самої себе. Дійсно, її туман в голові і часткова відмерлість почуттів не мали в собі геть нічого метафізичного. ім'я звіра, що наслав на неї дивні чари, також мало відганяло казковістю: Фенозипам.
— Как многа в етам словє… — зітхнула Марла. — Вона вже вкотре перепитувала в Х'ялмара одні й ті ж самі речі, а він терпляче все пояснював, тільки час від часу скрушно хитаючи головою:
— Знаєш, ти мені куди більше подобаєшся без того.
— Я й сама собі так більше подобаюся. Принаймні так я хоч здатна щось подобати. і то ж була лише одна пігулка! Що б то мало зі мною статися, якби закинулася чотирма?!
Напевно, тоді, замість того, щоби пропустити чотири літака До Джакарти (як то Марла з успіхом зробила в Сінгапурі), вона провтикала би шістнадцять.
— Хтозна. — Вона таки дійсно дістала амнезію на якийсь час. і нічого веселого в тому не було: нездатність пригадати назви аеропортів, готельні кімнати і свої дії в них («А я приймала там душ? А сніданок у нас був?»), людей і вулиці, на яких чекалося таксі.
— Все це ще страшніше через ту мою нічну халепу… — Марла здригнулася на згадку про останню ніч Рамадану. Вона тоді рвучко прокинулася в темряві, з відчуттям дикого жаху і того, що хтось чи щось витягує з неї життя.
— Знаєш, чомусь це відчувалося, як статеве осудження. Так, ніби хвиля підіймалася від матки, а потім її з силою виривали назовні. Тоді я точно знала, що якщо засну — а спати хотілося неймовірно — то рівно за два таких качка мене не стане.
Х'ялмар притиснув її до себе.
— і як все-таки добре, — продовжувала Марла, — що ти в мене такий чуйний. Не став реготати з мене, не сказав, що я ідіотка обдовбана, і не перевернувся на інший бік. Дякую, що перейшов зі мною на інше ліжко.
— То все дурниці… я люблю тебе.
— І я тебе люблю, — Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, — пішли туди, де видно захід сонця?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.
— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.
— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.
— Муа? — перепитала Марла.
— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.
«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.
— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…
— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.
Тепер вже сумно посміхався Ілля.
Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:
— Блядь, менти — і ті заробітчани!
— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).
Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.
Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.
— Ти не вмієш говорити, — відказав він.
— Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! — Марла зіслалася на свої журналістські забавки. — і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.
Але він вирішив не писати.
За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама — спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.
— Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… — Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію. — Що ж, виходить, все почесному?
І wont U under Water
I’m the luckiest girl … — наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.
— Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу — то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…
Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х'ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.
— Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? — Х'ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу за плечі.
— Угу. Точно. Було ж колись у Карпатах море.
— А тепер собі маєш Говерлу в Тихому океані, — Х'ялмар кивнув у бік похмурих гір Ломбоку. — Та ще й на межі двох морів.
— Балійського і…?
— Флорeз.
— S дивний острів Гілі Айр поміж ними.
— Це так ти собі уявляла Індонезію?
— Не знаю, певно, таки трохи зеленішою.
— Як острів Ломбок?
— А я що — знаю, який із себе острів Ломбок?
— Ти що?! — аж зупинився Х'ялмар. — Марлочко, ми ж той острів проїхали ввесь із одного кінця в інший, коли на човна сідали, щоб на Плі Айр дістатися. Ґілі Айр, до речі, це той клаптик суші, де ми зараз стоїмо…
— Ідіот! — Марла не знала, злитися їй чи сміятися із самої себе. Дійсно, її туман в голові і часткова відмерлість почуттів не мали в собі геть нічого метафізичного. ім'я звіра, що наслав на неї дивні чари, також мало відганяло казковістю: Фенозипам.
— Как многа в етам словє… — зітхнула Марла. — Вона вже вкотре перепитувала в Х'ялмара одні й ті ж самі речі, а він терпляче все пояснював, тільки час від часу скрушно хитаючи головою:
— Знаєш, ти мені куди більше подобаєшся без того.
— Я й сама собі так більше подобаюся. Принаймні так я хоч здатна щось подобати. і то ж була лише одна пігулка! Що б то мало зі мною статися, якби закинулася чотирма?!
Напевно, тоді, замість того, щоби пропустити чотири літака До Джакарти (як то Марла з успіхом зробила в Сінгапурі), вона провтикала би шістнадцять.
— Хтозна. — Вона таки дійсно дістала амнезію на якийсь час. і нічого веселого в тому не було: нездатність пригадати назви аеропортів, готельні кімнати і свої дії в них («А я приймала там душ? А сніданок у нас був?»), людей і вулиці, на яких чекалося таксі.
— Все це ще страшніше через ту мою нічну халепу… — Марла здригнулася на згадку про останню ніч Рамадану. Вона тоді рвучко прокинулася в темряві, з відчуттям дикого жаху і того, що хтось чи щось витягує з неї життя.
— Знаєш, чомусь це відчувалося, як статеве осудження. Так, ніби хвиля підіймалася від матки, а потім її з силою виривали назовні. Тоді я точно знала, що якщо засну — а спати хотілося неймовірно — то рівно за два таких качка мене не стане.
Х'ялмар притиснув її до себе.
— і як все-таки добре, — продовжувала Марла, — що ти в мене такий чуйний. Не став реготати з мене, не сказав, що я ідіотка обдовбана, і не перевернувся на інший бік. Дякую, що перейшов зі мною на інше ліжко.
— То все дурниці… я люблю тебе.
— І я тебе люблю, — Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, — пішли туди, де видно захід сонця?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58