Інакше — штраф. Але однаково тут люди напрочуд милі. На відміну від нас із тобою.
Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.
…Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.
…Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів — це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво — в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії — весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так — певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси — дуже часто вкупі з десертними ложечками — носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.
…Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач — уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.
…Все— все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі , як в Бутані. Про Непал не знаю — я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «Моип t Everest і». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для « Namaste !». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.
Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:
«Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи — тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися — ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»
Каньчинчонґа
Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.
— Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…
Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка
— К2 версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.
— Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.
— Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.
Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті
Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.
— Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.
— Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.
— Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.
— No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.
— Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French . — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.
— Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.
Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.
— Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. — Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.
— Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.
— Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.
— От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.
— Хороше хобі.
— Я знаю.
Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.
Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.
— Ги-ги, як в точку… — Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками — «Німецький хрест».
— Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…
Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.
…Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.
…Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів — це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво — в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії — весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так — певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси — дуже часто вкупі з десертними ложечками — носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.
…Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач — уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.
…Все— все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі , як в Бутані. Про Непал не знаю — я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «Моип t Everest і». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для « Namaste !». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.
Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:
«Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи — тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися — ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»
Каньчинчонґа
Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.
— Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…
Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка
— К2 версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.
— Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.
— Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.
Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті
Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.
— Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.
— Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.
— Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.
— No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.
— Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French . — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.
— Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.
Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.
— Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. — Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.
— Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.
— Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.
— От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.
— Хороше хобі.
— Я знаю.
Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.
Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.
— Ги-ги, як в точку… — Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками — «Німецький хрест».
— Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…
Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58