– спитаєте ви. Чому люди пруться в неї, вбиваючи, ганьблячися, плазуючи, втрачаючи здоров'я, честь і сім'ю? Чому?
А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.
Усе просто і ясно.
Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.
І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.
– Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…
Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!
Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.
Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.
– Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?
– Хочу, – сказала вона.
– А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.
– Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.
– Ну тоді сідаймо їсти десерт!
Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.
Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.
Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.
До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.
Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.
О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.
Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.
Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.
Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.
У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.
– Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!
Народ кинувся один одному в обійми. Усі були переконані, що ця забута Богом Закапелівка – це і є той самий знак Божий.
Через п'ять хвилин пролунав інший дзвінок. А за ним – ще і ще. І так без перерви. Картина по селах вимальовувалася приблизно однакова: Печеніг – 50 плюс-мінус десять відсотків. У гравців, тобто у членів виборчої команди, навіть почала закрадатися надія: а раптом він набере 50% і не треба буде йти на другий тур? Але намагалися вголос не обговорювати цю думку, аби не наврочити.
Найбільшою несподіванкою було те, як багато голосів набирає Колосальний. Усім здавалося, що він – політичний труп. І знову ж помилочка. Адже вибори якраз і цікаві своєю непередбачуваністю. За це Черчіль і любив політику.
Близько десятої подзвонив Калитка:
– У мене всьо чьотко! 90 процентів вам забабахав! А що в інших дільницях?
– Порядок! Стабільні 50 відсотків.
– Ну, всього вам!
Варфоломійович записував усе, що йому надиктовувала його Танька, переводив у проценти і коментував:
– Село Далекий Кут – 51 відсоток. Молодці! Нас тут так гарно приймали. Чугайвітрове – 35 процентів. Ми тут не були. Ось бачите! Все логічно. Галуни. Ми тут теж не були. Тут мало б бути мало. Дивно. Аж сорок три відсотки. Чим ти, Пашко, їх береш? Коперфільдством? Що таке?! Червоне – 1 – 2 проценти. Червоне – 2 – 4 проценти! Гади! Підробка! Явна підробка! Такого просто не може бути! Пухівка – те саме! Боже, а які привітні були на зустрічах! Чорна невдячність! Хто там? Венгерка? Рідне село Разіна? Ну, тут буде завал. Це точно. От невезуха! Що ти кажеш, Танько? Венгерка – двадцять відсотків у Разіна? Ні, це неможливо! Точно двадцять? А решта? Більшість – за Колосального? І то добре. Аби не за Разіна. Нікудишній з тебе політик, Разіне, якщо тебе в рідному селі не поважають! Що далі? Пішло місто? Ну, що там місто? Погано? Що таке? Ми ж тут усе охопили! Невже фальшують? Господи! Мамо рідна! Десять відсотків? Це крах!
Так. Місто підкачало. Не те, щоб зовсім підкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43
А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.
Усе просто і ясно.
Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.
І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.
– Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…
Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!
Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.
Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.
– Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?
– Хочу, – сказала вона.
– А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.
– Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.
– Ну тоді сідаймо їсти десерт!
Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.
Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.
Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.
До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.
Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.
О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.
Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.
Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.
Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.
У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.
– Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!
Народ кинувся один одному в обійми. Усі були переконані, що ця забута Богом Закапелівка – це і є той самий знак Божий.
Через п'ять хвилин пролунав інший дзвінок. А за ним – ще і ще. І так без перерви. Картина по селах вимальовувалася приблизно однакова: Печеніг – 50 плюс-мінус десять відсотків. У гравців, тобто у членів виборчої команди, навіть почала закрадатися надія: а раптом він набере 50% і не треба буде йти на другий тур? Але намагалися вголос не обговорювати цю думку, аби не наврочити.
Найбільшою несподіванкою було те, як багато голосів набирає Колосальний. Усім здавалося, що він – політичний труп. І знову ж помилочка. Адже вибори якраз і цікаві своєю непередбачуваністю. За це Черчіль і любив політику.
Близько десятої подзвонив Калитка:
– У мене всьо чьотко! 90 процентів вам забабахав! А що в інших дільницях?
– Порядок! Стабільні 50 відсотків.
– Ну, всього вам!
Варфоломійович записував усе, що йому надиктовувала його Танька, переводив у проценти і коментував:
– Село Далекий Кут – 51 відсоток. Молодці! Нас тут так гарно приймали. Чугайвітрове – 35 процентів. Ми тут не були. Ось бачите! Все логічно. Галуни. Ми тут теж не були. Тут мало б бути мало. Дивно. Аж сорок три відсотки. Чим ти, Пашко, їх береш? Коперфільдством? Що таке?! Червоне – 1 – 2 проценти. Червоне – 2 – 4 проценти! Гади! Підробка! Явна підробка! Такого просто не може бути! Пухівка – те саме! Боже, а які привітні були на зустрічах! Чорна невдячність! Хто там? Венгерка? Рідне село Разіна? Ну, тут буде завал. Це точно. От невезуха! Що ти кажеш, Танько? Венгерка – двадцять відсотків у Разіна? Ні, це неможливо! Точно двадцять? А решта? Більшість – за Колосального? І то добре. Аби не за Разіна. Нікудишній з тебе політик, Разіне, якщо тебе в рідному селі не поважають! Що далі? Пішло місто? Ну, що там місто? Погано? Що таке? Ми ж тут усе охопили! Невже фальшують? Господи! Мамо рідна! Десять відсотків? Це крах!
Так. Місто підкачало. Не те, щоб зовсім підкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43