Ви пригадуєте, дорогі друзі, мою обіцянку розповісти детальніше про це дівчисько, яке отруювало дитинство і юність нашого молодого героя?
Ось і настав час для цієї оповіді.
Дядя Вася – Василь Петрович Кисіль – був дядько небалакучий і суворий. Він мав товсту шию і великий кулак. Він дуже не любив Ідею Іванівну. «Інтелігенція вс…та» – так «лагідно» називав він її.
Ліля належала до дівчат того типу, яких називають видрами: худа, аж синя, вічно розпатлана, замурзана, з чорними нігтями і препаскудним характером. Щодо Лілі можна сказати, що вона мала дві особливості: ненаситний апетит і своєрідну допитливість. Перше спричиняло катастрофічне зменшення обсягу і кількості харчової продукції на кухні у всіх мешканців комунальної квартири. А друге полягало в тому, що вона, стоячи навшпиньках на ванні, дуже любила підглядати за сусідами крізь віконце до туалету.
І ось нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску.
Я зовсім не осуджую таких дівчаток. Як не дивно, з них виростають прекрасні молоді леді з чудовими манерами і вишуканим смаком. Це одна із загадок природи.
Так от. Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат, бо ревнива Лілька відразу карала свою конкурентку – викидала її портфель на смітник чи пускала плітку про те, що в тої під платтям повно бородавок і таке інше.
Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири.
Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ.
Заради справедливості скажемо, що «не все так погано в нашому домі». Адже, аби не Ліля Кисіль, невідомо, чи дочекалася б його Тетяна Горошко, створена спеціально для нього.
Чому це ми так захопилися цим далеким від теми персонажем? Ага. Бо на другому турі виборів Павла Івановича Печеніга йому стала ввижатися Ліля Кисіль. Вона з'являлася несподівано в залі серед виборців – трохи доросліша, проте все ще видра, і кричала: «Павлік, я тібя хачу!»
Павло Іванович розумів, що це не насправді. Що це нерви. Але нічого не міг із собою вдіяти. Він обривав промову на півслові й розгублено дивився в зал. Це справляло не найкраще враження на присутніх.
А почалося все з того, що на зустрічах серед записок виборців він став регулярно знаходити папірчик: «Я тібя хачу!»
Психологічний удар був розрахований дуже точно. Якби така записка потрапляла до Васнєцова-Паваротті на концертах, його б, звичайно, це тільки надихало. Варфоломійович щоразу спльовував би з огидою і відразу ж забував про писульку. А Павло Іванович страждав.
Ідея Іванівна довго не могла витягти із сина, що з ним відбувається. Коли він зізнався, вона зрозуміла, що шарамижники детально вивчили біографію її сина. Блискучий стоматолог і багаторічна соратниця кмітливого дядечка Ґіві напружила всю свою уяву і ляпнула перше, що спало їй на думку:
– Синок, з тієї видри виросла монахиня, голова благодійного фонду «Надія» сестра Єфросинія, яка нещодавно звернулася до дядечка Ґіві за благодійною допомогою для сестер Ново-Василівського монастиря.
Золоте материнське серце! Блискуча інтуїція! Надзвичайні психоаналітичні, психологічні й психіатричні навички! Павлові Івановичу як від серця відлягло. Дарма що версія була аж надто екстравагантною, але тепер він більше не міг уявити, як поважна монахиня гукає із залу сороміцькі слова. Видіння зникло. І, здається, воно було останнім у його житті.
Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».
О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…
Щось ми знову відволіклися від теми…
Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.
Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.
Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.
Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.
Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.
Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.
Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.
Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43
Ось і настав час для цієї оповіді.
Дядя Вася – Василь Петрович Кисіль – був дядько небалакучий і суворий. Він мав товсту шию і великий кулак. Він дуже не любив Ідею Іванівну. «Інтелігенція вс…та» – так «лагідно» називав він її.
Ліля належала до дівчат того типу, яких називають видрами: худа, аж синя, вічно розпатлана, замурзана, з чорними нігтями і препаскудним характером. Щодо Лілі можна сказати, що вона мала дві особливості: ненаситний апетит і своєрідну допитливість. Перше спричиняло катастрофічне зменшення обсягу і кількості харчової продукції на кухні у всіх мешканців комунальної квартири. А друге полягало в тому, що вона, стоячи навшпиньках на ванні, дуже любила підглядати за сусідами крізь віконце до туалету.
І ось нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску.
Я зовсім не осуджую таких дівчаток. Як не дивно, з них виростають прекрасні молоді леді з чудовими манерами і вишуканим смаком. Це одна із загадок природи.
Так от. Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат, бо ревнива Лілька відразу карала свою конкурентку – викидала її портфель на смітник чи пускала плітку про те, що в тої під платтям повно бородавок і таке інше.
Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири.
Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ.
Заради справедливості скажемо, що «не все так погано в нашому домі». Адже, аби не Ліля Кисіль, невідомо, чи дочекалася б його Тетяна Горошко, створена спеціально для нього.
Чому це ми так захопилися цим далеким від теми персонажем? Ага. Бо на другому турі виборів Павла Івановича Печеніга йому стала ввижатися Ліля Кисіль. Вона з'являлася несподівано в залі серед виборців – трохи доросліша, проте все ще видра, і кричала: «Павлік, я тібя хачу!»
Павло Іванович розумів, що це не насправді. Що це нерви. Але нічого не міг із собою вдіяти. Він обривав промову на півслові й розгублено дивився в зал. Це справляло не найкраще враження на присутніх.
А почалося все з того, що на зустрічах серед записок виборців він став регулярно знаходити папірчик: «Я тібя хачу!»
Психологічний удар був розрахований дуже точно. Якби така записка потрапляла до Васнєцова-Паваротті на концертах, його б, звичайно, це тільки надихало. Варфоломійович щоразу спльовував би з огидою і відразу ж забував про писульку. А Павло Іванович страждав.
Ідея Іванівна довго не могла витягти із сина, що з ним відбувається. Коли він зізнався, вона зрозуміла, що шарамижники детально вивчили біографію її сина. Блискучий стоматолог і багаторічна соратниця кмітливого дядечка Ґіві напружила всю свою уяву і ляпнула перше, що спало їй на думку:
– Синок, з тієї видри виросла монахиня, голова благодійного фонду «Надія» сестра Єфросинія, яка нещодавно звернулася до дядечка Ґіві за благодійною допомогою для сестер Ново-Василівського монастиря.
Золоте материнське серце! Блискуча інтуїція! Надзвичайні психоаналітичні, психологічні й психіатричні навички! Павлові Івановичу як від серця відлягло. Дарма що версія була аж надто екстравагантною, але тепер він більше не міг уявити, як поважна монахиня гукає із залу сороміцькі слова. Видіння зникло. І, здається, воно було останнім у його житті.
Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».
О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…
Щось ми знову відволіклися від теми…
Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.
Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.
Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.
Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.
Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.
Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.
Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.
Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43