Ти зупиняєш його шалений лет, бо в тобі нема ні поспіху, ні часу. Ти – Волин, вічний підліток, Озерний Княжич, який має багато друзів і приятелів, кохання і юність, має все те, чого не має бідолаха-блукалець Перелесник...
Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.
З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.
Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.
Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.
Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.
– Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але нині – твій відпочинок. Ходімо на острів, я тобі дещо скажу там.
Вона говорила лагідно і приязно, і Волинові надзвичайно легко було з нею. Він таки любив її, колись любив, раніше, і зараз теж... тільки зараз вже інакше, як сестру... Ні, якось інакше. А втім, звідки йому знати, як люблять сестру?
Струнка блакитноока красуня з довгим зеленим волоссям вийшла з ним із води на острів, і обоє посідали під деревами, як у давні часи, коли кохання їхнє квітло у цю пору найкращим своїм яскравим і буйним цвітом.
Спершу мовчали, і погляд Царівни О був спрямований кудись удалину, а Волинів на неї, і йому було жаль її, шкода минулого, та водночас хотілося, аби ця розмова не була довгою.
Царівна О повернулась до Волина.
– Ти став інший, Волине! А будеш ще інший! Ти маєш нову силу. Перша була червона – на сімдесят весен, тепер – синя – тисячу весен, а ще є чорна – ніхто не знає, чи дістанеш її і коли... Це відають лиш Ті, що все знають! Людське кохання спалює, але, якщо воно має силу, з вогню може народитися щось нове. Ти можеш народитися з того вогню. Я – Царівна Озера, вода – мій світ, вона була твоїм світом теж...
– А зараз?
– Зараз, в цю мить, ще теж. Але ти йдеш до них, до людей. Там може бути всяке. Дай я зав’яжу тобі вузлик на волоссі, це буде вузлик з водою. Коли затужиш без води, запрагнеш , розв’яжи вузлика...
Вона нахилилась, і дотик ЇЇ пальців вперше за весь час, що її знав, здався Волинові холодним, хоч і ніжним.
– Вузлик непомітний на твоїх кучерях, може, згодиться! Враз Царівна О встала.
– Прощавай! Тебе чекає твій друг!
Волин стрибнув у воду, вигнувшись у повітрі пружною дугою, і за мить був на березі.
Перелесник сидів на колоді. Це місце, де Волин зустрічався з Леою, доки Перелесник не вказав їм на ту хатинку. Волин відзначив це несамохіть, коли сідав поруч зі своїм другом.
– Підлітки й діти ніколи не знають вимірів власної сили. Тому чинять і подвиг, І злочин, не усвідомлюючи сенсу власних вчинків.
– Ти чого? – спитав Волин.
– Так просто, міркую! Знаєш, мені нема чого сказати тобі сьогодні. Просто прилетів попрощатися!
– Чому так? – здивувався Волин. – 3 яких це пір тобі нема про що зі мною розмовляти?
– З тих пір, відколи ти, ледь прокинувшись, думаєш про неї. Як-от зараз: не встиг ще зі мною привітатися, вже згадав, що ви тут зустрічалися. І далі вже вся розмова твоя -порожня, з тобою загалом ніби можна розмовляти, але ти живеш у її вимірі. Це нудно для іншого. Це лиш для тебе! Тому я тікаю!
– Але зачекай! Ти сам не вилазиш з дівочих подушок, зваблюєш молодиць! Що ж ти мені маєш за зле?
– Я? Волине, друже, я ніколи, а це означає завжди, не втрачав голови. Лише коли був людиною, сталось, але аж так, що я опинився бачиш де і ким. Але потім? Чи ти можеш уявити прив’язаний вітер? Моє кохання правдиве, гаряче, ніхто так не любить, як я! Але я зникаю, розчиняюсь, і разом зі мною пристрасть. Я веду її, не вона мене, от і все...
– А, чому ти прощаєшся?
– Бо ти подумки вже йдеш до неї! А зараз полудень. Ти поспішаєш на обід. Мені тебе шкода, бо...
– Чому шкода раптом? Чому мене всі жаліють?
– Бо всі знають те. чого не знаєш ти! Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку. А тебе люблять, тому й жаліють. Я тебе теж люблю, тому й шкода! Прощавай!
Перелесник останні слова вимовив уже в повітрі і щез, не озираючись більше з-за хмар.
І Волинові стало сумно.
Він устав і поволі подався у напрямку до хатинки, переодягся в найкращу святкову одежу з тієї скрині, в якій ніби саме для нього наготовано було різного хлоп’ячого вбрання, яке йому пасувало і було якраз до міри.
Прибравшись, пішов у село.
Настрій у нього швидко покращав, як тільки він уявив собі радісне обличчя Леі, запрошення її батьків, аби він сідав до столу, менших дітей родини, що вже звикали до нього.
«Може, я стану людиною? – думав він. – Може, якийсь час поживу з ними і навчуся жити, як вони? І в мене також будуть діти...»
Тут він згадав, що назавжди лишається юним, і спохмурнів. Потім подумав, що сила, яку він отримав нині, ота блакитна сила може допомогти йому трохи міняти при потребі свою зовнішність, і повеселішав. Він ще не знав своєї сили, але може ж і таке бути...
Він ішов легкою, пружною ходою, волосся його лагідно ворушив вітерець, шуміли про щось дерева, шаруділи кущі, шепотіла трава, але він нічого не слухав, бо не бажав слухати. Серце його й вуха його були глухі нині, бо дзвеніла одна лиш пісня – пісня кохання.
Він зайшов у село сам уперше, але, оскільки його вже бачили туг не раз і дорога до Леіного дому була йому добре відома, прямував упевнено. Уже перед самим домом Леі раптом побачив отого рудуватого високого хлопця Гея, що під’юдив його стрибнути через багаття, і привітався з ним.
Гей саме заходив у сусідній двір. Він привітався з Волином також чемно, хоч насторожено. Волин відчував на собі важкий підозрілий погляд Гея, хоч і не озирався. Пішов далі, але здавалося йому дуже довго, що погляд Гея не полишав його потилиці.
Це було неприємно, і Волин, вже перед тим. як увійти у Леін двір, таки озирнувся. Гей ще стояв при хвірі ці і дивився на Волина. І враз Волин побачив, що над головою Гея засвітився ніби темний обруч. Здавалось, що Гей вилунює темне світло.
Волин у наступну мить збагнув, що це бачить лиш він і що це не світло – це темні Геєві думки про нього і йому стало трохи моторошно. Та якраз він увійшов у двір, намагаючись не думати про Гея, і побачив одразу ж у дворі Леу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.
З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.
Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.
Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.
Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.
– Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але нині – твій відпочинок. Ходімо на острів, я тобі дещо скажу там.
Вона говорила лагідно і приязно, і Волинові надзвичайно легко було з нею. Він таки любив її, колись любив, раніше, і зараз теж... тільки зараз вже інакше, як сестру... Ні, якось інакше. А втім, звідки йому знати, як люблять сестру?
Струнка блакитноока красуня з довгим зеленим волоссям вийшла з ним із води на острів, і обоє посідали під деревами, як у давні часи, коли кохання їхнє квітло у цю пору найкращим своїм яскравим і буйним цвітом.
Спершу мовчали, і погляд Царівни О був спрямований кудись удалину, а Волинів на неї, і йому було жаль її, шкода минулого, та водночас хотілося, аби ця розмова не була довгою.
Царівна О повернулась до Волина.
– Ти став інший, Волине! А будеш ще інший! Ти маєш нову силу. Перша була червона – на сімдесят весен, тепер – синя – тисячу весен, а ще є чорна – ніхто не знає, чи дістанеш її і коли... Це відають лиш Ті, що все знають! Людське кохання спалює, але, якщо воно має силу, з вогню може народитися щось нове. Ти можеш народитися з того вогню. Я – Царівна Озера, вода – мій світ, вона була твоїм світом теж...
– А зараз?
– Зараз, в цю мить, ще теж. Але ти йдеш до них, до людей. Там може бути всяке. Дай я зав’яжу тобі вузлик на волоссі, це буде вузлик з водою. Коли затужиш без води, запрагнеш , розв’яжи вузлика...
Вона нахилилась, і дотик ЇЇ пальців вперше за весь час, що її знав, здався Волинові холодним, хоч і ніжним.
– Вузлик непомітний на твоїх кучерях, може, згодиться! Враз Царівна О встала.
– Прощавай! Тебе чекає твій друг!
Волин стрибнув у воду, вигнувшись у повітрі пружною дугою, і за мить був на березі.
Перелесник сидів на колоді. Це місце, де Волин зустрічався з Леою, доки Перелесник не вказав їм на ту хатинку. Волин відзначив це несамохіть, коли сідав поруч зі своїм другом.
– Підлітки й діти ніколи не знають вимірів власної сили. Тому чинять і подвиг, І злочин, не усвідомлюючи сенсу власних вчинків.
– Ти чого? – спитав Волин.
– Так просто, міркую! Знаєш, мені нема чого сказати тобі сьогодні. Просто прилетів попрощатися!
– Чому так? – здивувався Волин. – 3 яких це пір тобі нема про що зі мною розмовляти?
– З тих пір, відколи ти, ледь прокинувшись, думаєш про неї. Як-от зараз: не встиг ще зі мною привітатися, вже згадав, що ви тут зустрічалися. І далі вже вся розмова твоя -порожня, з тобою загалом ніби можна розмовляти, але ти живеш у її вимірі. Це нудно для іншого. Це лиш для тебе! Тому я тікаю!
– Але зачекай! Ти сам не вилазиш з дівочих подушок, зваблюєш молодиць! Що ж ти мені маєш за зле?
– Я? Волине, друже, я ніколи, а це означає завжди, не втрачав голови. Лише коли був людиною, сталось, але аж так, що я опинився бачиш де і ким. Але потім? Чи ти можеш уявити прив’язаний вітер? Моє кохання правдиве, гаряче, ніхто так не любить, як я! Але я зникаю, розчиняюсь, і разом зі мною пристрасть. Я веду її, не вона мене, от і все...
– А, чому ти прощаєшся?
– Бо ти подумки вже йдеш до неї! А зараз полудень. Ти поспішаєш на обід. Мені тебе шкода, бо...
– Чому шкода раптом? Чому мене всі жаліють?
– Бо всі знають те. чого не знаєш ти! Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку. А тебе люблять, тому й жаліють. Я тебе теж люблю, тому й шкода! Прощавай!
Перелесник останні слова вимовив уже в повітрі і щез, не озираючись більше з-за хмар.
І Волинові стало сумно.
Він устав і поволі подався у напрямку до хатинки, переодягся в найкращу святкову одежу з тієї скрині, в якій ніби саме для нього наготовано було різного хлоп’ячого вбрання, яке йому пасувало і було якраз до міри.
Прибравшись, пішов у село.
Настрій у нього швидко покращав, як тільки він уявив собі радісне обличчя Леі, запрошення її батьків, аби він сідав до столу, менших дітей родини, що вже звикали до нього.
«Може, я стану людиною? – думав він. – Може, якийсь час поживу з ними і навчуся жити, як вони? І в мене також будуть діти...»
Тут він згадав, що назавжди лишається юним, і спохмурнів. Потім подумав, що сила, яку він отримав нині, ота блакитна сила може допомогти йому трохи міняти при потребі свою зовнішність, і повеселішав. Він ще не знав своєї сили, але може ж і таке бути...
Він ішов легкою, пружною ходою, волосся його лагідно ворушив вітерець, шуміли про щось дерева, шаруділи кущі, шепотіла трава, але він нічого не слухав, бо не бажав слухати. Серце його й вуха його були глухі нині, бо дзвеніла одна лиш пісня – пісня кохання.
Він зайшов у село сам уперше, але, оскільки його вже бачили туг не раз і дорога до Леіного дому була йому добре відома, прямував упевнено. Уже перед самим домом Леі раптом побачив отого рудуватого високого хлопця Гея, що під’юдив його стрибнути через багаття, і привітався з ним.
Гей саме заходив у сусідній двір. Він привітався з Волином також чемно, хоч насторожено. Волин відчував на собі важкий підозрілий погляд Гея, хоч і не озирався. Пішов далі, але здавалося йому дуже довго, що погляд Гея не полишав його потилиці.
Це було неприємно, і Волин, вже перед тим. як увійти у Леін двір, таки озирнувся. Гей ще стояв при хвірі ці і дивився на Волина. І враз Волин побачив, що над головою Гея засвітився ніби темний обруч. Здавалось, що Гей вилунює темне світло.
Волин у наступну мить збагнув, що це бачить лиш він і що це не світло – це темні Геєві думки про нього і йому стало трохи моторошно. Та якраз він увійшов у двір, намагаючись не думати про Гея, і побачив одразу ж у дворі Леу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33