Юні обоє, залюблені, батьки щасливі – пара хоч куди, на все село!
У ніч перед шлюбом щез молодий з хати, і ніхто ніколи більше не чув про нього. Мовби забрала його нечиста сила, демон заніс на край світу чи якась мара поглинула.
Щез юнак, а наречена його шістнадцятилітня стратила розум, чекаючи та шукаючи.
Так і ходила причинна потім по селу, по лісі – шукала й гриби – і все кликала свого нареченого, а кожну ніч, вкладаючись спати, готувалася до завтрашнього весілля.
Кожного дня зранку шукала хлопця у його батьків, у своїх родичів, по селу, а потім йшла в ліс.
Згодом почала вгадувати, що з ким станеться в селі, пророкувати смерті, одруження, біди й радощі. Її стали боятися. Від погляду її тікали, бо мала очі, як дві сині свічки. Палали так, що й у темноті видно їх було.
Одного разу прийшла додому – батьки вже звикли за два роки до біди – і раптом спокійно й тихо каже:
– Я вже знаю, де вій. Завтра піду до нього, так що ви не ображайтесь, тату й мамо, якщо раненько вийду, може, й не попрощаюсь, не встигну, бо шлях мій далекий. Батьки думали, що то все звичні її примовлення. А вранці не знайшли її в хаті.
Хтось з селян згодом надибав одежу її біля ставка та сказав батькам. Шукали і в ставку, і в озері поблизу. Та за нею пропав і слід.
Нареченого ж її залоскотали русалки, залюбили до смерті, коли він пішов поночі на ставок неподалік від хати сполоснутись прохолодною водою, бо не спалося йому перед весіллям.
Хлопець був гарний, ніч місячна, русалки гуляли. Не вберігся, забрали з собою, залюбили. А щоб не зчинився у селі галас навколо ставка, щоб не почали їх ловити та ганяти, занесли його підземним переходом у далеке озеро і там кинули на дні, закопавши в пісок.
Причинна вийшла з хати ще поночі і рушила до ставка. Роздяглася і пішла у воду. Русалки ховалися від неї, боялися її, бо раптом у воді вона вчула себе вільно і легко. Розум до неї повернувся, тільки інший – глибший, всевідний, потойбічний, яким вона жила ці два роки, аж поки лісовики сказали їй іти у ставок. Це її шлях.
Вона пройшла дном до найглибшого місця, де причаїлися три русалки, що жили у ставку, і спитала: «Де він?»
І русалки мовчки, ні слова не кажучи, повели її глибинними ріками до того далекого озера, на дні якого у піску лежав її наречений.
«Ідіть геть!» – сказала вона русалкам, і ті поспіхом подалися назад, до свого ставка. Вона вже не могла мстити їм, це було їхнє – полювання на юнаків, поночі особливо, затягати на дно, залюбивши, залоскотавши до смерті.
Вона вже належала до цього світу і від певного часу не могла мати до цього світу людською зла. Лиш почувала свою силу і зверхність тут, вона знала все і про них, і про себе, і про нього. І навіть про те, що буде.
Вона знайшла свого нареченого, але то вже був не він, і вона не була тією, що очманіла від втрати коханого два роки тому. Вона була тепер своєю у цьому підводному світі, але вона мала знайти його і знайшла, їй стало спокійніше. Вона дивилась на нього, силою погляду свого зробивши його неспотвореним, відтворивши таким, яким він був колись, і чекала, доки прийде до неї сила, її нова сила, яку вона лише передчувала в собі, заклинаючи себе на долю русалки.
Його вона вже не оживить І любити його не зможе. Бо його любила жива, юна дівчинка, а до цієї мешканки підводного світу має прийти натомість щось інше, нове, щось таке, що скорінило б залишки колишнього жалю і оживило замулені паростки того, що колись було в ній коханням, яке так і не дістало свого вивершення у людському єднанні закоханих.
З цього й витворилась ота сила, що розвинулась у ній зараз – невтоленна жага, яка ніколи не втамується, вогонь, що палає вічно, закований у водяні грати, тепер спрямовуватиметься на інше.
Вона сиділа, розпустивши коси над колишнім своїм нареченим, усю ніч, і коли перший сонячний промінь пробив водяну тверджу і дістався глибини, осягнула, що має робити.
Вийшла на берег і пішла лісом, аж доки не надибала гарну галявину неподалік від озера. Край галявини височів дуб з широкою розлогою кроною. Вона спитала його, і він ствердно зашелестів листям: -«Звичайно, Царівно Озерна!»
Тоді вона вернулась в озеро і винесла з води того, хто був її нареченим, несла легко, як пір’їнку, до тієї галявини.
Під дубом змірила очима шмат землі, і земля розступилася. Вона поклала туди тіло хлонця, підняла над ним руки, і земля закрилась в ту ж мить, ніби нічого й не було тут ніколи.
Тоді вона взяла в жмут довгу косу свою і, стиснувши, полила водою з озера землю, де спочив її наречений. Повернулась, глянула туди, простерши руки, І враз з-під дуба забило джерело свіжої, прохолодної, цілющої води. Води життя!
Хтось знайде його – матиме щастя, хтось нап’ється з нього – довго житиме, хтось торкнеться його, омиється в ньому – пропадуть хвороби!
Не зберіг юнак свого життя, занапастив і наречену несамохіть. Але почуття його були щирі й правдиві, і дівчини тієї, що так його любила, також. То нехай в пам’ять про те кохання, про силу його і пристрасть невтамовану б’є джерело життя!
А потім вона вернулась в озерні води, і вже дуб прошепотів їй: «Царівно Озерна», – бо вже всі знали, а надто Ті, що все знають, що саме вона буде Озерною Царівною, Володаркою Озерного краю, житиме в тому, яке називатиметься у їхньому світі Озером, й ім’я в неї буде Царівна О.
Вона стала Неподільною Володаркою Озера, а з плином води і нескінченної зміни пір року, бо часу не існувало в тому світі, володаркою всього Озерного краю, цілого розсипу озер у поліській пущі.
Русалки знали, що, відколи Царівна О наблизилась до Тих, що все знають, опиратися її бажанню чи волі безглуздо. Вона є законом озерних вод, навіть не її слово, а сама вона.
Отож у тому, що Царівна О вибрала собі хлопчика, крилась якась неосягненна русалкам таємниця, яку знала лише Царівна Озерна.
Завжди мало бути так, як вона веліла.
Після першого разу вона ще і ще показувалась Волинові з води, вони подовгу дивились одне на одного крізь озерну товщу. І потім він приходив додому замріяний, замислений у своє, дивився на місяць, кликала його мати. Але з ним усе було намарно.
Уві сні він знову раз по раз зустрічав її у зелено-блакитному просторі озерної води, розчинявся у її пестощах, поринав у забуття в ігрощах і забавах із нею, був щасливий, наповнений новим життям, іншим світом.
І прокидався втомлений, спокійний, заглиблений у спогад приємного сну, у приємнощі задоволеної плоті, у радість від спілкування з тією, котру він вдень тільки й мріяв зустріти насправді.
Бо то все був лиш сон. Він знав, що сон був ніби й не сон, бо все повторювалось, продовжувалось, плинуло так, як буває і в справжньому житті. Але ж він прокидався і нічого поруч не було, нікого не було, він був у лісовій хижці, яку збудували батьки, поряд спали сестри і брати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
У ніч перед шлюбом щез молодий з хати, і ніхто ніколи більше не чув про нього. Мовби забрала його нечиста сила, демон заніс на край світу чи якась мара поглинула.
Щез юнак, а наречена його шістнадцятилітня стратила розум, чекаючи та шукаючи.
Так і ходила причинна потім по селу, по лісі – шукала й гриби – і все кликала свого нареченого, а кожну ніч, вкладаючись спати, готувалася до завтрашнього весілля.
Кожного дня зранку шукала хлопця у його батьків, у своїх родичів, по селу, а потім йшла в ліс.
Згодом почала вгадувати, що з ким станеться в селі, пророкувати смерті, одруження, біди й радощі. Її стали боятися. Від погляду її тікали, бо мала очі, як дві сині свічки. Палали так, що й у темноті видно їх було.
Одного разу прийшла додому – батьки вже звикли за два роки до біди – і раптом спокійно й тихо каже:
– Я вже знаю, де вій. Завтра піду до нього, так що ви не ображайтесь, тату й мамо, якщо раненько вийду, може, й не попрощаюсь, не встигну, бо шлях мій далекий. Батьки думали, що то все звичні її примовлення. А вранці не знайшли її в хаті.
Хтось з селян згодом надибав одежу її біля ставка та сказав батькам. Шукали і в ставку, і в озері поблизу. Та за нею пропав і слід.
Нареченого ж її залоскотали русалки, залюбили до смерті, коли він пішов поночі на ставок неподалік від хати сполоснутись прохолодною водою, бо не спалося йому перед весіллям.
Хлопець був гарний, ніч місячна, русалки гуляли. Не вберігся, забрали з собою, залюбили. А щоб не зчинився у селі галас навколо ставка, щоб не почали їх ловити та ганяти, занесли його підземним переходом у далеке озеро і там кинули на дні, закопавши в пісок.
Причинна вийшла з хати ще поночі і рушила до ставка. Роздяглася і пішла у воду. Русалки ховалися від неї, боялися її, бо раптом у воді вона вчула себе вільно і легко. Розум до неї повернувся, тільки інший – глибший, всевідний, потойбічний, яким вона жила ці два роки, аж поки лісовики сказали їй іти у ставок. Це її шлях.
Вона пройшла дном до найглибшого місця, де причаїлися три русалки, що жили у ставку, і спитала: «Де він?»
І русалки мовчки, ні слова не кажучи, повели її глибинними ріками до того далекого озера, на дні якого у піску лежав її наречений.
«Ідіть геть!» – сказала вона русалкам, і ті поспіхом подалися назад, до свого ставка. Вона вже не могла мстити їм, це було їхнє – полювання на юнаків, поночі особливо, затягати на дно, залюбивши, залоскотавши до смерті.
Вона вже належала до цього світу і від певного часу не могла мати до цього світу людською зла. Лиш почувала свою силу і зверхність тут, вона знала все і про них, і про себе, і про нього. І навіть про те, що буде.
Вона знайшла свого нареченого, але то вже був не він, і вона не була тією, що очманіла від втрати коханого два роки тому. Вона була тепер своєю у цьому підводному світі, але вона мала знайти його і знайшла, їй стало спокійніше. Вона дивилась на нього, силою погляду свого зробивши його неспотвореним, відтворивши таким, яким він був колись, і чекала, доки прийде до неї сила, її нова сила, яку вона лише передчувала в собі, заклинаючи себе на долю русалки.
Його вона вже не оживить І любити його не зможе. Бо його любила жива, юна дівчинка, а до цієї мешканки підводного світу має прийти натомість щось інше, нове, щось таке, що скорінило б залишки колишнього жалю і оживило замулені паростки того, що колись було в ній коханням, яке так і не дістало свого вивершення у людському єднанні закоханих.
З цього й витворилась ота сила, що розвинулась у ній зараз – невтоленна жага, яка ніколи не втамується, вогонь, що палає вічно, закований у водяні грати, тепер спрямовуватиметься на інше.
Вона сиділа, розпустивши коси над колишнім своїм нареченим, усю ніч, і коли перший сонячний промінь пробив водяну тверджу і дістався глибини, осягнула, що має робити.
Вийшла на берег і пішла лісом, аж доки не надибала гарну галявину неподалік від озера. Край галявини височів дуб з широкою розлогою кроною. Вона спитала його, і він ствердно зашелестів листям: -«Звичайно, Царівно Озерна!»
Тоді вона вернулась в озеро і винесла з води того, хто був її нареченим, несла легко, як пір’їнку, до тієї галявини.
Під дубом змірила очима шмат землі, і земля розступилася. Вона поклала туди тіло хлонця, підняла над ним руки, і земля закрилась в ту ж мить, ніби нічого й не було тут ніколи.
Тоді вона взяла в жмут довгу косу свою і, стиснувши, полила водою з озера землю, де спочив її наречений. Повернулась, глянула туди, простерши руки, І враз з-під дуба забило джерело свіжої, прохолодної, цілющої води. Води життя!
Хтось знайде його – матиме щастя, хтось нап’ється з нього – довго житиме, хтось торкнеться його, омиється в ньому – пропадуть хвороби!
Не зберіг юнак свого життя, занапастив і наречену несамохіть. Але почуття його були щирі й правдиві, і дівчини тієї, що так його любила, також. То нехай в пам’ять про те кохання, про силу його і пристрасть невтамовану б’є джерело життя!
А потім вона вернулась в озерні води, і вже дуб прошепотів їй: «Царівно Озерна», – бо вже всі знали, а надто Ті, що все знають, що саме вона буде Озерною Царівною, Володаркою Озерного краю, житиме в тому, яке називатиметься у їхньому світі Озером, й ім’я в неї буде Царівна О.
Вона стала Неподільною Володаркою Озера, а з плином води і нескінченної зміни пір року, бо часу не існувало в тому світі, володаркою всього Озерного краю, цілого розсипу озер у поліській пущі.
Русалки знали, що, відколи Царівна О наблизилась до Тих, що все знають, опиратися її бажанню чи волі безглуздо. Вона є законом озерних вод, навіть не її слово, а сама вона.
Отож у тому, що Царівна О вибрала собі хлопчика, крилась якась неосягненна русалкам таємниця, яку знала лише Царівна Озерна.
Завжди мало бути так, як вона веліла.
Після першого разу вона ще і ще показувалась Волинові з води, вони подовгу дивились одне на одного крізь озерну товщу. І потім він приходив додому замріяний, замислений у своє, дивився на місяць, кликала його мати. Але з ним усе було намарно.
Уві сні він знову раз по раз зустрічав її у зелено-блакитному просторі озерної води, розчинявся у її пестощах, поринав у забуття в ігрощах і забавах із нею, був щасливий, наповнений новим життям, іншим світом.
І прокидався втомлений, спокійний, заглиблений у спогад приємного сну, у приємнощі задоволеної плоті, у радість від спілкування з тією, котру він вдень тільки й мріяв зустріти насправді.
Бо то все був лиш сон. Він знав, що сон був ніби й не сон, бо все повторювалось, продовжувалось, плинуло так, як буває і в справжньому житті. Але ж він прокидався і нічого поруч не було, нікого не було, він був у лісовій хижці, яку збудували батьки, поряд спали сестри і брати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33