За кілька років я міг би з нею одружитись. Треба знайти її, де вона живе і хто вона! Але хто б вона не була – чудова, красуня, найкраща в світі, я її кохаю!»
За вечерею надворі Волин дивився на повний місяць і бачив у місячному сяйві її обличчя. Волина ніби й не було в хаті, не він сидів поряд з батьками, братами й сестрами за вечерею "при місячному сяйві, а лише його оболонка, лише його тінь, а справжній він був десь далеко, десь там, де в єдності з коханою відчув себе іншим, новонародженим, справжнім і вкрай далеким від дому.
Волин любив свою родину – батьків, братів і сестер. Так сталося, що попереднє покоління – батьки його матері Горини і батьки Стира – рано повмирало. Горина і Стир в обох тих родинах були пізніми дітьми, і Волин ледве пам’ятав лише одну бабусю, оту батькову матір, яка ще жила з ними кілька років, вчила його знатися на лісових гранах і ягодах, ліооові до лісової пущі і води і померла, коли Волинові було дев’ять років.
Залюблений у ліс, він виростав ніби тихим, а насправді дуже пристрасним, чуттєвим, сповненим глибоких переживань, але стриманим, втамованим, ніби вогонь у ньому ще мав тільки колись виявитись і спалахнути яскравим полум’ям.
Спалахи буйного веселого настрою, нестримної клекотливої енергії ставали чимдалі рідшими, відколи родина Стира приїхала в пущу, а потім і зовсім зникла. Волин якось мінявся, ставав іншим, не схожим на себе ранішого.
Батьки вважали, що він росте і тому міняється, як кожна дитина, а він ставав тихим і лагідним. Це спершу дуже тішило матір, аж доки вона не помітила, що за лагідністю і спокоєм, за врівноваженістю її підлітка-сина криється глибока заглибленість у себе і в щось інше, у якусь таїну. Але поступово до того звикла, хоч інколи й лякалась виразу синового обличчя.
А Волин любив їх, таки любив, але теплим і далеким відблиском врівноваженого почуття, схожим на світло далекої зірки. Любив якось мудро, дуже по-дорослому, без дитячих ніжностей і витівок, без потреби батьківської опіки. Просто любив, як своїх близьких, як тих, ким він жив і кому завдячував своїм існуванням. Але не було в ньому глибинної любові, не було спалахів емоцій, уважливості.
Була рівновага і тепле несильне світло, постійне, незмінне, але далеке. Він ніби прощався з ними, ніби вже тут і не жив. Це було тимчасове життя, його попереду чекало щось по-справжньому важливе, ґрунтовне, глибинно його, те, що мало стати сутністю його істоти.
Звісно, так не думав, не так просто почував, але в тому сум’ятті почуттів, які його переповнювали особливо в той останній тиждень, найбільш виразним було, мабуть, саме це почуття.
Він уже прощався з родиною, тому й був особливо лагідний і погідний.
Щойно всі в хаті заснули біля пов’язаних клунків, з якими вдосвіта Стирова родина повинна була забиратися назавжди геть від цієї хати, від Озера, від цього безлюдного куточка пущі, як розчинилися дворі в хату, доти міцно замкнуті батьком на дерев’яний брусок, і увійшла сюди Царпліа О, а на нею ще чотири русалки, усі в вінках, довгі їхні коси заквітчані були підводними водоростями, лататтям та лепехою, жовпімн водяними квітами та білими лілеями.
Мовчки підійшли вони до сплячого Волина і легко, мов пір’їнку, підняли ного з ліжка і понесли. Він навіть не ворухнувся, коли його підіймали, не прокинувся, коли несли його чотири русалки, і Царівна О дивилась, йдучи поряд, йому в обличчя і гладила його кучері. Він тільки радісно усміхався крізь сон, в якому бачив усе те, що відбувалось насправді, і дотик її пальців справляв надзвичайну приємність. Це був сон із снів, кращий, ніж прекрасна дійсність!
Вони вже виходили, коли в цебрику на кухні заплюскалась раптом риба. Тоді Царівна О повернулась, побачила той цебрик із рибою, усміхнулась і підвела руки, посилаючи погляд в куток хатини, де стояв цебрик.
Враз одна за одною почали випливати риби з цебрика просто в повітря, ніби було воно водою Озера, і попливли, спрямовані далі помахом Царівни О, в напрямку до Озера, куди прямували зараз і русалки зі сплячим Волином на руках.
У хаті ніхто не прокинувся, всі спали міцним сном, і коли увесь гурт вибрався назовні і пройшов кілька кроків по двору, – рибини вже пливли попереду, вишикувавшись одна за одною, – Царівна О повернулась обличчям до чотирьох русалок, що несли Волина, і, простерши руки, немовби підняла усіх в повітря, і сама піднялася з ними, і вони знялися високо над лісом, не випускаючи з рук Волина, що й далі усміхався вві сні, полетіли, і за хвилину м’яко опустились на берег Озера, в той час як рибини одна за одною безшумно ковзали у воду, зникаючи в озерних глибинах.
Волина м’яко поклали на землю, русалки відійшли від нього. І знову, ставши навпроти і спрямувавши погляд в його обличчя, Царівна О простерла руки. І враз Волин прокинувся, а може, напівпрокинувся, але розплющив очі і підвівся.
Повновидий місяць слав своє золотаве світло навсібіч і так щедро, що вода в озері, і приозерний пісок, на якому зараз стояв Волин в оточенні русалок, і навіть листя дерев і кущів, навіть трава – усе було залите цим золотим серпанком і здавалося позолоченим. Темною позолотою відливала озерна вода. А вже волосся русалок мінилося усіма відтінками кольорів – зеленого, синього, білого, рожевого, блакитного – і враз спалахнуло золотом, що серед ночі кидало відблиски і на їхні лиця, а квіти і трави, якими заквітчані були коси русалок, здавалось, наповнялися соками, ніби розквітали наново.
Дивовижно прекрасною була ніч, серед якої стояв зачудований Волин, наче й не здивований, не збентежений тим, що п’ятірко гарних дівчат стояли довкола нього зовсім голі, усі напівприкриті лиш довгими розпущеними косами.
Певне, йому й зараз здавалося, що він спить, що це черговий сон, який був сном і не сном, казкою і правдою водночас.
– Сьогодні свято, – сказала Царівна О. – Сьогодні найбільше свято року – Купальський день. Ти святкуватимеш з нами, Волине! Роздягайся. У нашому святі одежа зайва. Ти повинен бути просто Місяця й Озера, як і ми!
Волин усміхнувся, не здивований, не засоромлений, і почав було скидати сорочку, але тут підбігли до нього дівчата-русалки, помічниці Царівни О, і вмить він стояв уже голий, а вони заквітчували його волосся, одягали вінка.
Враз Волин почув ніжну, глибоку, тремтливу й манливу музику, яка сповнила його передчуттям радості, наповнила світлом і простором його душу, і ще за мить він кружляв у танці з русалками, вдивляючись в очі Царівні О, яка не відводила від нього погляду, дивилась на нього закохано і здавалась зараз майже такою, як він, юною дівчинкою, яка, не соромлячись своїх почуттів, щасливо дивиться на свого коханого.
Це вже було колись чи ніколи, це ще буде колись, і з ким, і як? Волин був щасливий, тонучи в цьому погляді, тонучи насправді, бо вже кружляли вони, чимдалі ближче до Озера, потім торкаючись води, потім до половини у воді.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
За вечерею надворі Волин дивився на повний місяць і бачив у місячному сяйві її обличчя. Волина ніби й не було в хаті, не він сидів поряд з батьками, братами й сестрами за вечерею "при місячному сяйві, а лише його оболонка, лише його тінь, а справжній він був десь далеко, десь там, де в єдності з коханою відчув себе іншим, новонародженим, справжнім і вкрай далеким від дому.
Волин любив свою родину – батьків, братів і сестер. Так сталося, що попереднє покоління – батьки його матері Горини і батьки Стира – рано повмирало. Горина і Стир в обох тих родинах були пізніми дітьми, і Волин ледве пам’ятав лише одну бабусю, оту батькову матір, яка ще жила з ними кілька років, вчила його знатися на лісових гранах і ягодах, ліооові до лісової пущі і води і померла, коли Волинові було дев’ять років.
Залюблений у ліс, він виростав ніби тихим, а насправді дуже пристрасним, чуттєвим, сповненим глибоких переживань, але стриманим, втамованим, ніби вогонь у ньому ще мав тільки колись виявитись і спалахнути яскравим полум’ям.
Спалахи буйного веселого настрою, нестримної клекотливої енергії ставали чимдалі рідшими, відколи родина Стира приїхала в пущу, а потім і зовсім зникла. Волин якось мінявся, ставав іншим, не схожим на себе ранішого.
Батьки вважали, що він росте і тому міняється, як кожна дитина, а він ставав тихим і лагідним. Це спершу дуже тішило матір, аж доки вона не помітила, що за лагідністю і спокоєм, за врівноваженістю її підлітка-сина криється глибока заглибленість у себе і в щось інше, у якусь таїну. Але поступово до того звикла, хоч інколи й лякалась виразу синового обличчя.
А Волин любив їх, таки любив, але теплим і далеким відблиском врівноваженого почуття, схожим на світло далекої зірки. Любив якось мудро, дуже по-дорослому, без дитячих ніжностей і витівок, без потреби батьківської опіки. Просто любив, як своїх близьких, як тих, ким він жив і кому завдячував своїм існуванням. Але не було в ньому глибинної любові, не було спалахів емоцій, уважливості.
Була рівновага і тепле несильне світло, постійне, незмінне, але далеке. Він ніби прощався з ними, ніби вже тут і не жив. Це було тимчасове життя, його попереду чекало щось по-справжньому важливе, ґрунтовне, глибинно його, те, що мало стати сутністю його істоти.
Звісно, так не думав, не так просто почував, але в тому сум’ятті почуттів, які його переповнювали особливо в той останній тиждень, найбільш виразним було, мабуть, саме це почуття.
Він уже прощався з родиною, тому й був особливо лагідний і погідний.
Щойно всі в хаті заснули біля пов’язаних клунків, з якими вдосвіта Стирова родина повинна була забиратися назавжди геть від цієї хати, від Озера, від цього безлюдного куточка пущі, як розчинилися дворі в хату, доти міцно замкнуті батьком на дерев’яний брусок, і увійшла сюди Царпліа О, а на нею ще чотири русалки, усі в вінках, довгі їхні коси заквітчані були підводними водоростями, лататтям та лепехою, жовпімн водяними квітами та білими лілеями.
Мовчки підійшли вони до сплячого Волина і легко, мов пір’їнку, підняли ного з ліжка і понесли. Він навіть не ворухнувся, коли його підіймали, не прокинувся, коли несли його чотири русалки, і Царівна О дивилась, йдучи поряд, йому в обличчя і гладила його кучері. Він тільки радісно усміхався крізь сон, в якому бачив усе те, що відбувалось насправді, і дотик її пальців справляв надзвичайну приємність. Це був сон із снів, кращий, ніж прекрасна дійсність!
Вони вже виходили, коли в цебрику на кухні заплюскалась раптом риба. Тоді Царівна О повернулась, побачила той цебрик із рибою, усміхнулась і підвела руки, посилаючи погляд в куток хатини, де стояв цебрик.
Враз одна за одною почали випливати риби з цебрика просто в повітря, ніби було воно водою Озера, і попливли, спрямовані далі помахом Царівни О, в напрямку до Озера, куди прямували зараз і русалки зі сплячим Волином на руках.
У хаті ніхто не прокинувся, всі спали міцним сном, і коли увесь гурт вибрався назовні і пройшов кілька кроків по двору, – рибини вже пливли попереду, вишикувавшись одна за одною, – Царівна О повернулась обличчям до чотирьох русалок, що несли Волина, і, простерши руки, немовби підняла усіх в повітря, і сама піднялася з ними, і вони знялися високо над лісом, не випускаючи з рук Волина, що й далі усміхався вві сні, полетіли, і за хвилину м’яко опустились на берег Озера, в той час як рибини одна за одною безшумно ковзали у воду, зникаючи в озерних глибинах.
Волина м’яко поклали на землю, русалки відійшли від нього. І знову, ставши навпроти і спрямувавши погляд в його обличчя, Царівна О простерла руки. І враз Волин прокинувся, а може, напівпрокинувся, але розплющив очі і підвівся.
Повновидий місяць слав своє золотаве світло навсібіч і так щедро, що вода в озері, і приозерний пісок, на якому зараз стояв Волин в оточенні русалок, і навіть листя дерев і кущів, навіть трава – усе було залите цим золотим серпанком і здавалося позолоченим. Темною позолотою відливала озерна вода. А вже волосся русалок мінилося усіма відтінками кольорів – зеленого, синього, білого, рожевого, блакитного – і враз спалахнуло золотом, що серед ночі кидало відблиски і на їхні лиця, а квіти і трави, якими заквітчані були коси русалок, здавалось, наповнялися соками, ніби розквітали наново.
Дивовижно прекрасною була ніч, серед якої стояв зачудований Волин, наче й не здивований, не збентежений тим, що п’ятірко гарних дівчат стояли довкола нього зовсім голі, усі напівприкриті лиш довгими розпущеними косами.
Певне, йому й зараз здавалося, що він спить, що це черговий сон, який був сном і не сном, казкою і правдою водночас.
– Сьогодні свято, – сказала Царівна О. – Сьогодні найбільше свято року – Купальський день. Ти святкуватимеш з нами, Волине! Роздягайся. У нашому святі одежа зайва. Ти повинен бути просто Місяця й Озера, як і ми!
Волин усміхнувся, не здивований, не засоромлений, і почав було скидати сорочку, але тут підбігли до нього дівчата-русалки, помічниці Царівни О, і вмить він стояв уже голий, а вони заквітчували його волосся, одягали вінка.
Враз Волин почув ніжну, глибоку, тремтливу й манливу музику, яка сповнила його передчуттям радості, наповнила світлом і простором його душу, і ще за мить він кружляв у танці з русалками, вдивляючись в очі Царівні О, яка не відводила від нього погляду, дивилась на нього закохано і здавалась зараз майже такою, як він, юною дівчинкою, яка, не соромлячись своїх почуттів, щасливо дивиться на свого коханого.
Це вже було колись чи ніколи, це ще буде колись, і з ким, і як? Волин був щасливий, тонучи в цьому погляді, тонучи насправді, бо вже кружляли вони, чимдалі ближче до Озера, потім торкаючись води, потім до половини у воді.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33