старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.
Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:
– Таке лихо, таке лихо!
Я мовчала.
– Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!
Я повернулася до неї:
– І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.
Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!
– Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?
– Та ні. Просто здогадалася. – Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:
– Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.
Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом – трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.
– Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!
– Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.
Вона гірко всміхнулася:
– Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!
– Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.
Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:
– Поясню. Ви згодилися – сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.
Хазяйка якось по-дитячому перепитала:
– Кіт?
– Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.
Вона замахала руками:
– Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…
– Не подряпає, бо нічим. Я подбала.
Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.
– Як це подбала? Як це нічим?
– Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. – Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він – інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.
Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.
– Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?
Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!
– Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?
– Та хоч зараз!
– Ловлю вас на слові.
Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.
Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.
Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:
– Привіт, дівчинко! Як справи?
Моя втома одразу перейшла в роздратування:
– Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.
– Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами – не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.
– Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?
Він почав заводитися:
– Все ще про те саме! Як справи, Марго?
Я підкреслено ввічливо відповіла:
– Дякую. Добре.
– Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?
– Боже мій, як мені вас усіх жаль!
Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:
– Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.
– А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!
Він засміявся:
– Отой поцілунок був подякою?
Я не втрималася:
– Який поцілунок? Перший чи другий?
– Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?
– Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. – Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. – Пропусти мене!
– А ти попроси! – Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.
– Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!
– Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю – ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.
Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.
Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».
Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:
– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?
Хлопець похитав головою:
– Ніяк не можна. Він захворів.
– Тяжко?
– Так, мікроінсульт.
– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…
– І талановитим, – тихо додав хлопець.
Засмучена, я залишила майстерню.
Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:
– Таке лихо, таке лихо!
Я мовчала.
– Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!
Я повернулася до неї:
– І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.
Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!
– Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?
– Та ні. Просто здогадалася. – Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:
– Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.
Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом – трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.
– Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!
– Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.
Вона гірко всміхнулася:
– Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!
– Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.
Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:
– Поясню. Ви згодилися – сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.
Хазяйка якось по-дитячому перепитала:
– Кіт?
– Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.
Вона замахала руками:
– Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…
– Не подряпає, бо нічим. Я подбала.
Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.
– Як це подбала? Як це нічим?
– Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. – Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він – інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.
Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.
– Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?
Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!
– Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?
– Та хоч зараз!
– Ловлю вас на слові.
Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.
Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.
Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:
– Привіт, дівчинко! Як справи?
Моя втома одразу перейшла в роздратування:
– Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.
– Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами – не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.
– Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?
Він почав заводитися:
– Все ще про те саме! Як справи, Марго?
Я підкреслено ввічливо відповіла:
– Дякую. Добре.
– Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?
– Боже мій, як мені вас усіх жаль!
Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:
– Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.
– А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!
Він засміявся:
– Отой поцілунок був подякою?
Я не втрималася:
– Який поцілунок? Перший чи другий?
– Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?
– Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. – Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. – Пропусти мене!
– А ти попроси! – Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.
– Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!
– Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю – ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.
Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.
Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».
Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:
– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?
Хлопець похитав головою:
– Ніяк не можна. Він захворів.
– Тяжко?
– Так, мікроінсульт.
– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…
– І талановитим, – тихо додав хлопець.
Засмучена, я залишила майстерню.
Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77