Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.
Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:
– Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!
Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.
Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.
Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:
– Що він з тобою зробив?
– Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)
Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.
– Гаразд. – І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…
Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».
Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина – не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!
Я вхопила Костянтина за руку:
– Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!
Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:
– Він на це заслуговує. – І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:
– Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!
Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.
– Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. – Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:
– А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? – Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.
– Костю, я його не жалію. – Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. – І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. – Мій голос мимоволі гучнішав. – А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? – Тепер слиною бризкала я. – А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще – ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він – нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми – люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони – погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!
Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:
– Марго, що ти, до біса, робиш???
– Збираюся подивитися, чи він ще живий.
Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.
– Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. – Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. – Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.
– Для мене?
– Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.
Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».
Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.
– Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?
Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.
– Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.
Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:
– Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!
Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.
Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.
Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:
– Що він з тобою зробив?
– Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)
Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.
– Гаразд. – І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…
Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».
Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина – не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!
Я вхопила Костянтина за руку:
– Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!
Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:
– Він на це заслуговує. – І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:
– Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!
Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.
– Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. – Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:
– А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? – Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.
– Костю, я його не жалію. – Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. – І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. – Мій голос мимоволі гучнішав. – А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? – Тепер слиною бризкала я. – А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще – ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він – нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми – люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони – погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!
Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:
– Марго, що ти, до біса, робиш???
– Збираюся подивитися, чи він ще живий.
Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.
– Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. – Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. – Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.
– Для мене?
– Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.
Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».
Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.
– Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?
Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.
– Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.
Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77