Я зрозуміла, що то був мій смак.
Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.
– Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.
– Алло, Яне, це ти?
– Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?
– Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.
– Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!
– Припини, Яне. Я не жартую.
Ян помовчав.
– Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?
– Так, Яне. Я дуже втомилася.
– Щось сталося?
Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!
– Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.
– Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить. – Хрипота його голосу приємно дражнила.
Я всміхнулася:
– Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.
– Як знаєш. – Він відкашлявся. – А цей, як його, Данаїс, він – нічого?
– Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.
Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:
– Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас – досвідчений психоаналітик.
– Не розумію…
Він перебив мене:
– Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви – мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…
Я не могла не розсміятися:
– Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.
Ян намагався бути серйозним і суворим:
– «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.
Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!
– Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.
– Ян нетерпляче перепинив мене:
– Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».
– Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?
– Поки що ні. Говори!
– Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.
– Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?
– Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!
– Оце так так! Ти впевнена?
– На всі 100%.
– І як ти здогадалася?
– Жіноча інтуїція.
– Цього замало.
– Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.
– Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по-друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.
– Здаюся, Шерлоку! Був нюанс. Такий собі нюансик. Розумієш, у нього в приймальні сидить нелялечка-секретарка, а секретар. І ще який! Пупсик! Років сімнадцять, не більше. Обличчя кругленьке, оченята-ґудзики, щічки рожеві, як двійко яблучок. Такий весь ладненький, кругленький, а які сіднички! Ти б бачив! А як він дивиться на Данаїса!
– Годі, годі, вірю! Тьху, яка гидота! І ти збираєшся там працювати?
– Аякже, Яне! Це місце моєї мрії. Просто ідеальне: жодних проблем інтимного характеру ні з колегами по роботі, ні з керівництвом. Жодної небезпеки. Хіба що тебе відіб'ють, якщо ти заїдеш по мене на роботу і потрапиш їм на очі. На їхні гарненькі, блакитні оченята.
– Смійся, смійся… Люди інколи міняють свою орієнтацію по кілька разів. Задля такої красуні, як ти, і я був би голубим, не вагався б.
– Ти справді вважаєш мене красунею?
В його голосі звучало неприховане здивування:
– Ти сумніваєшся?
– Взагалі-то ні, проте ніколи не завадить впевнитися ще раз.
– Та хоч і щодня. Слухай. Ти – найпрекрасніша жінка в світі.
Я засміялася від задоволення.
– Добре. До речі, на початку розмови ти щось там казав про мої ніжки.
Ян удавав збентеження:
– Ніжки? А, справді, ніжки. Важко зосередитися, вжє й не пам'ятаю, коли бачив їх востаннє.
Мій голос задзвенів від обурення:
– Що? Ну ти й нахаба!
Правильно, Марго! І далі грайся у пустопорожні розмови двох закоханих. Може, відмиєшся словами чи сховаєшся за ними? Вдавай із себе далі безтурботну. – Зникни! Ніколи не втручайся у мої розмови з Яном!
– Алло, Марго! Ти ще тут?
– Так, Яне. Я ще ТУТ.
– Здається, я потрохи пригадую. Важкувато, бо давненько це було…
– Яне!
– Гаразд, гаразд! Твої ніжки. – Його голос перейшов на м'який скрадливий шепіт. – Твої п'яти на моїх сідницях, пальці поволі ковзають по шкірі: туди-сюди, туди-сюди. Твої бездоганної форми литки схрещуються на моїй спині, я пещу твої круглі колінця, знаходжу стегна, вкриті ледве помітним пушком, м'якуш твоїх сідниць, мої пальці піднімаються вище, туди, де шкіра тонка і ніжна, наче…
– Годі, Яне! – Явся тремтіла. – Що ти наробив? Я тепер цілу ніч не засну! Що тепер – під холодний душ? Навіщо ти так?
Він відверто з мене сміявся:
– Треба ж тебе якось карати за твої раптові зникнення. Якщо душ не допоможе, – ти знаєш мій номер телефону. Добраніч, зіронько.
– Яне! – Та він уже поклав слухавку.
Він… та він… він… Він єдиний. Один-єдиний на весь світ. Ні, на два світи.
Я розплющила очі від яскравого сонячного світла. Яне? Ліжко було порожнім. Я сіла, потерла скроні, пригладила неслухняне волосся. Ну то як? Як прокидатися у порожньому ліжку? Приємно? Чого ж тоді так безпорадно озираєшся, наче когось шукаєш? Може, троянду на сусідній подушці? Ну чого ти завелася з самого ранку? Замовкни! До речі, Костянтин не схожий на троянду. Він скоріше… кактус! Так, кактус! Я підвелася, підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення. Його сорочка. Озирнулася. Його ліжко. Його запах. Я вся огорнута його запахом. Затаврована. Я подивилася на стілець. На ньому висіла моя сукня. Випрана. Я взяла її в руки. Теж просочена його запахом. А де я? Мною тут і не пахне. Який каламбур! Я заплющила очі. Тут все чуже. Я заблукала.
На кухні щось грюкнуло. Хтось тихо вилаявся. Я вийшла зі спальні, пройшла коридором, зайшла у кухню. Костянтин стояв до мене спиною, у самих штанях, і щось смажив на сковорідці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.
– Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.
– Алло, Яне, це ти?
– Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?
– Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.
– Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!
– Припини, Яне. Я не жартую.
Ян помовчав.
– Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?
– Так, Яне. Я дуже втомилася.
– Щось сталося?
Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!
– Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.
– Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить. – Хрипота його голосу приємно дражнила.
Я всміхнулася:
– Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.
– Як знаєш. – Він відкашлявся. – А цей, як його, Данаїс, він – нічого?
– Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.
Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:
– Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас – досвідчений психоаналітик.
– Не розумію…
Він перебив мене:
– Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви – мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…
Я не могла не розсміятися:
– Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.
Ян намагався бути серйозним і суворим:
– «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.
Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!
– Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.
– Ян нетерпляче перепинив мене:
– Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».
– Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?
– Поки що ні. Говори!
– Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.
– Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?
– Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!
– Оце так так! Ти впевнена?
– На всі 100%.
– І як ти здогадалася?
– Жіноча інтуїція.
– Цього замало.
– Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.
– Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по-друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.
– Здаюся, Шерлоку! Був нюанс. Такий собі нюансик. Розумієш, у нього в приймальні сидить нелялечка-секретарка, а секретар. І ще який! Пупсик! Років сімнадцять, не більше. Обличчя кругленьке, оченята-ґудзики, щічки рожеві, як двійко яблучок. Такий весь ладненький, кругленький, а які сіднички! Ти б бачив! А як він дивиться на Данаїса!
– Годі, годі, вірю! Тьху, яка гидота! І ти збираєшся там працювати?
– Аякже, Яне! Це місце моєї мрії. Просто ідеальне: жодних проблем інтимного характеру ні з колегами по роботі, ні з керівництвом. Жодної небезпеки. Хіба що тебе відіб'ють, якщо ти заїдеш по мене на роботу і потрапиш їм на очі. На їхні гарненькі, блакитні оченята.
– Смійся, смійся… Люди інколи міняють свою орієнтацію по кілька разів. Задля такої красуні, як ти, і я був би голубим, не вагався б.
– Ти справді вважаєш мене красунею?
В його голосі звучало неприховане здивування:
– Ти сумніваєшся?
– Взагалі-то ні, проте ніколи не завадить впевнитися ще раз.
– Та хоч і щодня. Слухай. Ти – найпрекрасніша жінка в світі.
Я засміялася від задоволення.
– Добре. До речі, на початку розмови ти щось там казав про мої ніжки.
Ян удавав збентеження:
– Ніжки? А, справді, ніжки. Важко зосередитися, вжє й не пам'ятаю, коли бачив їх востаннє.
Мій голос задзвенів від обурення:
– Що? Ну ти й нахаба!
Правильно, Марго! І далі грайся у пустопорожні розмови двох закоханих. Може, відмиєшся словами чи сховаєшся за ними? Вдавай із себе далі безтурботну. – Зникни! Ніколи не втручайся у мої розмови з Яном!
– Алло, Марго! Ти ще тут?
– Так, Яне. Я ще ТУТ.
– Здається, я потрохи пригадую. Важкувато, бо давненько це було…
– Яне!
– Гаразд, гаразд! Твої ніжки. – Його голос перейшов на м'який скрадливий шепіт. – Твої п'яти на моїх сідницях, пальці поволі ковзають по шкірі: туди-сюди, туди-сюди. Твої бездоганної форми литки схрещуються на моїй спині, я пещу твої круглі колінця, знаходжу стегна, вкриті ледве помітним пушком, м'якуш твоїх сідниць, мої пальці піднімаються вище, туди, де шкіра тонка і ніжна, наче…
– Годі, Яне! – Явся тремтіла. – Що ти наробив? Я тепер цілу ніч не засну! Що тепер – під холодний душ? Навіщо ти так?
Він відверто з мене сміявся:
– Треба ж тебе якось карати за твої раптові зникнення. Якщо душ не допоможе, – ти знаєш мій номер телефону. Добраніч, зіронько.
– Яне! – Та він уже поклав слухавку.
Він… та він… він… Він єдиний. Один-єдиний на весь світ. Ні, на два світи.
Я розплющила очі від яскравого сонячного світла. Яне? Ліжко було порожнім. Я сіла, потерла скроні, пригладила неслухняне волосся. Ну то як? Як прокидатися у порожньому ліжку? Приємно? Чого ж тоді так безпорадно озираєшся, наче когось шукаєш? Може, троянду на сусідній подушці? Ну чого ти завелася з самого ранку? Замовкни! До речі, Костянтин не схожий на троянду. Він скоріше… кактус! Так, кактус! Я підвелася, підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення. Його сорочка. Озирнулася. Його ліжко. Його запах. Я вся огорнута його запахом. Затаврована. Я подивилася на стілець. На ньому висіла моя сукня. Випрана. Я взяла її в руки. Теж просочена його запахом. А де я? Мною тут і не пахне. Який каламбур! Я заплющила очі. Тут все чуже. Я заблукала.
На кухні щось грюкнуло. Хтось тихо вилаявся. Я вийшла зі спальні, пройшла коридором, зайшла у кухню. Костянтин стояв до мене спиною, у самих штанях, і щось смажив на сковорідці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77