ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком. Раціо в мені явно переважало, поки не зустрів свою майбутню дружину. Тоді на деякий час взяло гору емоціо, а тепер вже не знаю. Зрештою, дружина в мене розумна й красива, упадальників біля неї не бракувало, і якби зі мною щось не так, то вона вибрала б не мене.

Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на байдарках, навіть маю спортивний розряд. Кінчав аспірантуру, захистив дисертацію. Хобі у мене музика, література, у дитинстві збирав марки. Словом, все адекватно, а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов. Втім, це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема. Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі.


 

Тож конкурс за конкурсом, рекорди б’є посередність. А час підпирає: наступного літа вже перший ювілей Незалежності, 10 років.
Світ готується до Різдва. Ілюмінує вулиці й фасади.
У нас, як завжди, енергетична криза. Електорат сидить без електрики. І доки одні розчищають завали скрижанілого бурелому, тягачами й танками тягають по бездоріжжю бетонні опори, інші валять стовпи, змотують кілометри дротів і розбирають рейки. Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів.
Крадуть усе підряд. Гвинти. Дроти. Меморіальні дошки.
Алюмінієві секції цвинтарних огорож.
Збивають металеві літери з барельєфів.
У Рівному на Монументі Слави одпиляли бронзові пальці.
До нового століття 23 дні.
Дев’ять років тому в цей день розпався Радянський Союз. У Біловезькій Пущі зубри підписали угоду.
Свистить над головою бумеранг.
У Росії таки затвердили нову державну символіку — старий герб з візантійським орлом і ту ж саму мелодію радянського гімну. Нових слів поки що немає, але дехто подумки підспівує ті ж самі.
До нового століття три тижні і один день.
У Централ-Парку в Нью-Йорку запалюють свічі пам’яті Леннона, убитого маніяком двадцять років тому.
До закриття Чорнобильської атомної п’ять днів.
Однак її ще не відкрили. Хотіли підключити вчора, але спрацював аварійний захист. Проте газети сповнені оптимізму, запевняють, що світ нарешті зітхне з полегкістю. Готується грандіозне шоу «Світ без Чорнобиля». Президент Академії наук пропонує цей день оголосити державним святом. І навіть висловив думку, що «президент України, який закриває Чорнобиль, заслуговує як мінімум на Нобелівську премію миру». Так і сказав: як мінімум.
Чорнобильці мруть по максимуму, сорок-п’ятдесят тисяч щорічно, це в самій лише Україні. Пік захворювання на рак щитовидної залози прогнозують на 2005 рік.
Але нічого. Британські вчені вивели курку, здатну нести протиракові яйця. Першу таку генетично модифіковану курку буде презентовано в середу.
Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди.
Краще б на ту невідому планету, що за орбітою Нептуна. Тим паче, що я народився під впливом зірки Альґерат у сузір’ї Ворона, — поняття не маю, у якій це галактиці, просто чув з радіоточки на кухні: «Народжені у цей день». В астрологічний патронат я, звичайно, не вірю, а все ж приємно бути народженим під зіркою з таким загадковим іменем. «Ці люди, — віщала радіоточка, — навряд чи коли досягнуть влади. Але самі по собі талановиті й добрі. В товаристві їх люблять». Втім, у мене вже давно нема товариства. Друзі мої і знайомі пороз’їжджалися — хто в Америку, хто в Європу. Найближчий мій друг у Каліфорнії, в Силіконовій долині. Має вже зелену картку, забрав сім’ю. Там уже майже весь мій курс. А тут часом нема з ким зустріти Новий рік.
Уриваються й уриваються людські зв’язки.
Та й робота у мене зовсім не за фахом. Заповідався на вченого, а фактично я ж навіть не інженер. Спеціаліст з комп’ютерної техніки, так це тепер називається, а насправді — їжджу на виклики, ремонтую комп’ютери по офісах і міністерствах, міняю диски, доставляю пам’ять. Словом, обслуговую клієнтів. Одноманітна робота, рутинна. Але хоч би не втратити й таку. І «Опель» мій, тільки й слави, що «Опель». «Опелі» теж бувають різні. Це як коні — може бути ломовий кінь, а може бути й рисак. У мене ломовий. Працює на дизелі, їздить повільніше, зате дешевше, ніж на бензині.
— Тобі аби дешевше, — каже дружина. — А я, може, хочу іномарку меланжевого кольору, а не цей твій помальований рекламою драндулет.
Я розумію, вона мене дражнить, хоче допекти до живого, щоб я розсердився, щоб захотів щось змінити. Але, видно, така вже моя зірка Альґерат у сузір’ї Ворона, — хоч би що вона сказала, ця жінка, я змовчу. Від того вона ще більше лютує: — Ти якийсь загальмований! Куди я дивилася, коли виходила за тебе заміж?!
Вона забула, невже вона забула? Вона ж не виходила за мене заміж. Ми одружилися, ми побралися, ми обрали одне одного.
Для того, щоб оце тепер загубити?!
Часом мені здається, що я не скажу ні єдиного слова і піду. Як у Генріха Бьолля: «І не сказав ні єдиного слова». Колись я не розумів, про що це. Тепер, на жаль, розумію.
У неділю ходив з малим в університетський парк, він собі розважався на дитячих атракціонах, а я блукав по алеях. Навіть газет з собою не прихопив, лави засніжені, з дерев капле. Дружина аж полагіднішала, що я виявив таку ініціативу — погуляти з малим. Він прийшов такий розпашілий, веселий, теща спекла пиріжки з яблуками, в домі повіяло теплом і родинним затишком. Треба буде частіше водити його у цей парк. Це ж тут близько, біля університету, де ми вчились обоє. Скільки тут побачень було призначено, скільки цвіту з каштанів осипалося на нас! Там є стареньке фотоательє, куди ми колись забігли в дощ. Фотографом тоді була маленька сива жінка з підфарбованим синькою волоссям, схожа на постарілу Мальвіну. Фото вийшло гарне, вона його виставила у вітрину, ми й досі там усміхаємося за склом, такі не схожі на нас теперішніх.
Мабуть, у всіх родинах буває оце переродження в побут. Будні роблять людей буденними. А може, ось як настане цей рокований час, цей урочистий момент в історії людства — Міленіум! — всі ми зупинимось перед його порогом, витремо порох своїх підошов і оновимося душею. Все-таки тисячоліття буває раз на тисячу років. Час натягується, як тятива, але не в руках Купідона.
Росіяни бомбили Грозний. Полковник Буданов зґвалтував і задушив чеченку. На Балканах бої. В Руанді різанина. Скрізь по світу конфлікти, сутички, протистояння. Навіть з найгуманнішою метою — покласти край насиллю на Балканах, і то було скинуто бомби, а бомби, як відомо, сліпі. В Індії землетрус. У Туреччині землетрус. В Румунії прорвало дамбу. В Дніпропетровську провалився будинок. Отакий був рік, що минає.
Кров, радіація і недуги. Уже не знаєш, яка тепер найстрашніша хвороба сучасності. То вважалось, що рак. Потім чумою XX століття назвали СНІД. А це вже пропасниця Ебола, таке щось дике, нечуване, — людина спливає кров’ю всередину, кров проступає з очей, і з вух, і крізь шкіру. Людей незліченно вимерло на Чорному Континенті. В Уганді, Заїрі, Судані, а завтра де? СНІД хоч передається у групах ризику, а це ж навіть через потиск рук. Спасибі, не через погляд. Колись, коли йшла холера, при в’їзді в село забивали осиковий кіл. А тепер що заб’єш, чим перепиниш інфекцію у цьому глобалізованому світі? Всесвітня дифузія радіації, хімії, інфекцій і вірусів, міграція людей, товарів і епідемій, в океанічних лайнерах, у міжконтинентальних літаках, — скільки люду мотається по світу, скільки всякої контрабанди ввозиться, не виключено, що й живності з африканських лісів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96