Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!
– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
Пашку за барки і став трясти:
– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
Чоловіки продовжували сперечатися:
– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
– Куди?
– У баню!
– І піду!
– І йди!
– І піду!
До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!
– Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»
– Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.
– А что такое?
– Пашка знову завів своєї…
– Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.
– Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!
– Где? Ага, понял. Так що там Пашка?
– Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.
– Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна
Віталіївна-Фрідріхівна:
– Ти де був?
– Пиво пил! – словами з реклами віджартувався її чоловік.
– Я серйозно!
– Дорогуша, я сразу же пошел домой. Вот сижу здесь битый час и беспокоюсь:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43
Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!
– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
Пашку за барки і став трясти:
– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
Чоловіки продовжували сперечатися:
– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
– Куди?
– У баню!
– І піду!
– І йди!
– І піду!
До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!
– Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»
– Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.
– А что такое?
– Пашка знову завів своєї…
– Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.
– Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!
– Где? Ага, понял. Так що там Пашка?
– Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.
– Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна
Віталіївна-Фрідріхівна:
– Ти де був?
– Пиво пил! – словами з реклами віджартувався її чоловік.
– Я серйозно!
– Дорогуша, я сразу же пошел домой. Вот сижу здесь битый час и беспокоюсь:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43