Його виходили селяни, і після того йому довелося випити не один ківш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав. Селяни оповідали йому, що з тої пастки не вийшов ніхто живий; він сам, той чоловік, не бачив на свої очі, як загинув Микола, але коли не подав досі про себе звістки, значить, він уже не живе.
Чоловік подивився на Олександру Панасівну, і вона зчудувалася, які зморені й глибокі в нього очі. Дивився на жінку тепло й проникливе, і в тому погляді було щось більше за співчуття. Олександра Панасівна заплакала, чоловік наклав на її руку свою, і його голос набрав тремких інтонацій:
— Ви не повинні плакати, жіночко, — сказав він. — У мене-от вийшла гірша історія. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакі гарні, як у вас, дітки. Я-от повернувся, а їх не стало, жіночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловіка погучнішав, а очі блиснули гнівно, — я б хотів би поділити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!
Сказавши це, він весь затремтів, запалав і до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасівна й справді перестала плакати: горе цього чоловіка було вище за її — мимоволі перейнялася ним і почала співчувати.
Чоловік устав. Тримав капелюха в руці, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагідно:
— Може, я зробив вам боляче своєю розповіддю, вибачте, — сказав він. — Мені хотілося віддати шану своєму товаришеві й вам.
Він похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб він переїв і випив чарку. Чоловік, однак, тільки всміхнувся печально й подякував.
Він вийшов із хати, а вона припала до вікна, щоб зирнути на цього смутного вісника ще раз. Побачила, що стоїть він у дворі, витягує з кишень цукерки й наділяє ними дітей. її діти обступили чоловіка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навіть та поважна старша дочка, а він, тицькаючи навсібіч цукерки, тихо й без сліз плаче. Вона хотіла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але її ноги прикипіли до підлоги, а руки вклеїлись у підвіконня. Вона плакала й сама разом із тим чоловіком, доки роздав він усі цукерки й рушив з її двору геть. Тоді знайшла силу вийти з хати собі й побачила, як неймовірно швидко він іде, не озираючись і неприродно випроставшись, її наче теплий вітер обвіяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкість і на дивні й химерні свої забаганки. Діти стояли перед нею всі з цукеркою за щокою, і вона швидко наділила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому піч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу і піти по березі з відром, щоб нашукати трісок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своїм ділом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легіт.
9
Стара й справді після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний — зробилася стара незвично говірка.
— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.
Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно пливали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.
— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу.
— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки…
— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку…
— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!
— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.
— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.
— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!
— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
Чоловік подивився на Олександру Панасівну, і вона зчудувалася, які зморені й глибокі в нього очі. Дивився на жінку тепло й проникливе, і в тому погляді було щось більше за співчуття. Олександра Панасівна заплакала, чоловік наклав на її руку свою, і його голос набрав тремких інтонацій:
— Ви не повинні плакати, жіночко, — сказав він. — У мене-от вийшла гірша історія. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакі гарні, як у вас, дітки. Я-от повернувся, а їх не стало, жіночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловіка погучнішав, а очі блиснули гнівно, — я б хотів би поділити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!
Сказавши це, він весь затремтів, запалав і до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасівна й справді перестала плакати: горе цього чоловіка було вище за її — мимоволі перейнялася ним і почала співчувати.
Чоловік устав. Тримав капелюха в руці, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагідно:
— Може, я зробив вам боляче своєю розповіддю, вибачте, — сказав він. — Мені хотілося віддати шану своєму товаришеві й вам.
Він похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб він переїв і випив чарку. Чоловік, однак, тільки всміхнувся печально й подякував.
Він вийшов із хати, а вона припала до вікна, щоб зирнути на цього смутного вісника ще раз. Побачила, що стоїть він у дворі, витягує з кишень цукерки й наділяє ними дітей. її діти обступили чоловіка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навіть та поважна старша дочка, а він, тицькаючи навсібіч цукерки, тихо й без сліз плаче. Вона хотіла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але її ноги прикипіли до підлоги, а руки вклеїлись у підвіконня. Вона плакала й сама разом із тим чоловіком, доки роздав він усі цукерки й рушив з її двору геть. Тоді знайшла силу вийти з хати собі й побачила, як неймовірно швидко він іде, не озираючись і неприродно випроставшись, її наче теплий вітер обвіяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкість і на дивні й химерні свої забаганки. Діти стояли перед нею всі з цукеркою за щокою, і вона швидко наділила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому піч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу і піти по березі з відром, щоб нашукати трісок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своїм ділом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легіт.
9
Стара й справді після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний — зробилася стара незвично говірка.
— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.
Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно пливали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.
— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу.
— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки…
— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку…
— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!
— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.
— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.
— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!
— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139