Не можна наражатися на таку небезпеку.
— Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, — розповідав мені Телль. — Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
— Навіщо їм отой понтон? — здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
— На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
— Не витримаю, справді не витримаю, — повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
— Що ти зробив, Теллю? — здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
— Не поцілив! — вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
— Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
— Понтон потонув! Потонув! — Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
— Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! — вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Залічка підозрює. — Анонімний лист. — Чи ви справді детектив? — Пан Король рибалить. — Родовід людини. — Пралюдина, чи пітекантроп. — Гарцери в засідці на браконьєрів. — У гостину до Скалбани. — Де зник рибалка? — Череп, знайдений у бункері. — Тривога пані Пілярчиковоі.
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.
Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?
— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
— Можемо поїхати хоч зараз…
— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні. Але дав мені зрозуміти.
— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?
— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.
— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
— А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
— Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, — розповідав мені Телль. — Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
— Навіщо їм отой понтон? — здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
— На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
— Не витримаю, справді не витримаю, — повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
— Що ти зробив, Теллю? — здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
— Не поцілив! — вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
— Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
— Понтон потонув! Потонув! — Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
— Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! — вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Залічка підозрює. — Анонімний лист. — Чи ви справді детектив? — Пан Король рибалить. — Родовід людини. — Пралюдина, чи пітекантроп. — Гарцери в засідці на браконьєрів. — У гостину до Скалбани. — Де зник рибалка? — Череп, знайдений у бункері. — Тривога пані Пілярчиковоі.
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.
Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?
— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
— Можемо поїхати хоч зараз…
— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні. Але дав мені зрозуміти.
— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?
— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.
— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
— А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52