!!!
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.
OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.
Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.
Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…
Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:
– Мені все похуй! Мені не страшно!
Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.
Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.
– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…
– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.
Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:
– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!
Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».
– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?
– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.
Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»
Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.
Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії …
Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.
OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.
Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.
Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…
Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:
– Мені все похуй! Мені не страшно!
Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.
Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.
– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…
– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.
Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:
– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!
Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».
– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?
– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.
Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»
Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.
Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії …
Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58