!) і ямсом. Коли вони врешті дістали мене, я таки роздяглася. І так спокійно собі йшла. Нікого не ображаючи.
Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.
– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.
– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.
У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.
Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.
Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.
Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.
– На панщині пшеницю жала, блядь…
А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.
– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.
– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.
– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.
Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…
Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.
Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.
– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?
Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.
00:00:01:20 (а)
Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла й відригуючи драконячим духом.
– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.
Естер.
Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.
– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.
Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.
– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.
Естер сяє.
– Дякую, сонечко. Це так приємно!
Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.
Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).
– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.
– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.
– І де вона хоче цього вчитися? Тут?
– …
– Тут. Або… шо, Естер?
– …
– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.
– Класно. Нехай приїздить.
– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…
– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.
Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.
– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.
Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.
– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.
– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.
У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.
Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.
Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.
Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.
– На панщині пшеницю жала, блядь…
А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.
– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.
– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.
– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.
Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…
Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.
Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.
– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?
Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.
00:00:01:20 (а)
Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла й відригуючи драконячим духом.
– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.
Естер.
Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.
– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.
Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.
– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.
Естер сяє.
– Дякую, сонечко. Це так приємно!
Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.
Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).
– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.
– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.
– І де вона хоче цього вчитися? Тут?
– …
– Тут. Або… шо, Естер?
– …
– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.
– Класно. Нехай приїздить.
– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…
– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.
Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.
– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.
Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58