« It ' s hard to rime a word like Vagina » , пропихуючись крізь полуденні міські пробки на моєму кабріолеті – радість маленьким дівчаткам і ненависть гопни-цям. Роти нам ні на мить не затикаються, але я, здається, не в стані толком відтворити ЖОДНОГО нашого діалогу. Лише його запах, блиск очей та інтонації. Ну, а ще в нього красиві руки. І все він робить краще за мене:
– Я лажу по скелях зі снарягою, – каже він, – і одного разу я зірвався і пролетів метрів сто, але повис-таки на останній страховці.
– А чого зірвався?
– Бо то я сам ту страховку і ставив.
Я у відповідь розповідаю якесь жахіття зі свого дитинства. Типу того, як мене змушували лазити рідко прибитими дощечками на висоті десь метр двадцять, бо ж усі дітки можуть, а ти одна карова-позорисько-плакса боїшся. Гм. Я того дурного набору дірок і перекладин боюся й посьогодні, коли, бува, випадково забрідаю в той злощасний дитячий парк. Хоч бляха та давно поіржавіла, а дошки прогнили. Ну, що ж вдієш? Я і Юлю Марківну, вчительку алгебри-геометрії з фіолетовим волоссям, до гробової дошки пам'ятатиму. Ну то яка ж сука сказала, що у нас в душі до скону лишається добра мамина посмішка?!
00:00:00:22
Якщо дуже довго і сильно чогось хотіти, ви обов'язково це будете мати. Тут уже – коли все станеться – від вас вимагатиметься ввімкнути інший важливий талант. Ні, не здатність утримати те, чого так довго добивалися, а вміння НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ним. Чогось нам набагато легше насолоджуватися гіпотетичною можливістю, взагалі просто гостро кайфувати від НЕ-можливості і так складно відловлюватися від кожного моменту здобутої реальності… Недолік виховання, чи що? Постійне «више-сільнєє-бистрєє?»
Найпотужнішим відчуттям завжди є момент зламу – хоча й тут зі мною не всі погодяться. Хтось пам'ятає відчуття першого – після довжелезної боротьби за нього – поцілунку. А хтось шматок арматури, помічений боковим зором за секунду до цього поцілунку.
Давид – так насправді зветься мій perfect drug – ніколи не п'є алкоголю. Хіба що куштує декілька сортів британського пива в Лондоні. Хіба що дуже спеціальне біле вино в Сантьяґо-де-Чилі . Хіба що за кермом на повній швидкості. Хіба що в компанії Тріші Торнберґ, підступної і розсудливої. Тоді вона ще не замислюється над тим, що біле вино в одній пляшці може не скласти і п'ятої долі сліз, наплаканої в іншу пляшку іншим хлопчиком. Тоді Тріша просто насолоджується своїм вибореним на дивних жовтих пагорбах над швидкісною трасою НАРЕШТІ:
«Можна пірнати тобі в кучеряве волосся і вдихати тебе короткими ривками… Як вокалісти вдихають, щоби правильно штовхати діафрагму і співати без напрягу. Ми цілуємося так довго, що ніч починає пожирати весь цей індастріал довкола. Вогнів більшає, часово-просторовий континуум іде на хуй. Півтори години поцілунку. Я знову підліток. Я вже не стерва, котру нічим не здивуєш. Я бачу лише ніжні дуги твоїх заплющених очей, така ідеальна графіка Бій і акварелі чуттєвих повік. Мій шарф на твоїй шиї – найгусті-ший тут колір. Колір повільної ночі. А кольори слюдяного дня ми щойно розбавили колекційним білим бордо. Буває таке, уявляєте? Корок у мене в кишені. Ти нереальний тим, що робиш зі мною.
He's like a movie
He's like a movie
He's like a movie
He doesn't move me
Move me !
Воістину, життя моє тепер починає ще більше скидатися на пиз-дуватий екшн-фільм, ніж дотепер. Дотепер у нас була якась суцільна треш-комедія зі мною і Стоґнєвіч у головних ролях. Із рідкісними спешл-ґест-старз штибу недобитків наших друзів. Наприклад, уявіть собі наш «добрийранок».
Спатлана, з кисляками в карих оченятах Тріша вилізає зі шкіри невбитого ведмедя (це така штучна фіґня, під якою я сплю, коли засинаю під фільм), перелазить через Стоґнєвіч, що спала тут же буквою S на дивані і суне на кухню включати лаптоп. Сидить і тупо в нього втикає, гортаючи недописаний сценарій взад-вперед й жодного слова туди не додаючи. Відтак із берлоги вилазить королева грінок Стоґнєвіч і теж іде на кухню з одною метою: смажити хліб. Цим її НЛП уже за півгодини до того, як кінцево прокинутися, займалася Трішечка. Ще вві сні вона почала нудити: «Грінки, грі-і-ін-ки…» Серце Стоґнєвіч добре, як в дружини місіонера.
Стоґнєвіч запатлана ще більше за Торнберґ. Її ширінка роз-стібнута, в руках у неї два целофанових пакетики з сировиною Для грінок.
– Один хліб неправильний, а іншого мало! – гарчить вона.
– То посмаж із того, що його мало, якщо він не здох, а потім Швидко догонемося неправильним, – радить Тріша. – І взагалі, заткнися, коли я тут рабо-о-отаю…
Стоґнєвіч затикається, але не від благоговіння перед Тріщиною роботою, а від нахабності Тріші й власного ступору перед фатальним вибором сорту хліба.
– Н-да, – каже Тріша, – от подиви, як ми живемо. Стопудово, давай про це щось знімемо. Про двох тьолок, що живуть у величезній жирній хаті, де купа всіляких модних прибам-басів, але свято вірять у те, що живуть вони у трейлері на стоянці. І відповідно до цього розмовляють, виглядають і поводяться.
Вони перезирнулися. Погляди позастрягали в ковтунах у волоссі одна в одної. Потім глипнули на босі ноги й пожмакані футболки. Стоґнєвіч підходить до вікна і крапає довершуючу краплю олії на картину: відламує фільтр від якоїсь тонкої женської сиґаретки, забутої тут песзна-якою тьолкою.
– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.
– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?
– Типу того.
– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить.
– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.
– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона.
– Кре… шо?
– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…
– Лишилися?!
– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.
– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…
– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?
– Ану давай.
– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?
– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…
– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58
– Я лажу по скелях зі снарягою, – каже він, – і одного разу я зірвався і пролетів метрів сто, але повис-таки на останній страховці.
– А чого зірвався?
– Бо то я сам ту страховку і ставив.
Я у відповідь розповідаю якесь жахіття зі свого дитинства. Типу того, як мене змушували лазити рідко прибитими дощечками на висоті десь метр двадцять, бо ж усі дітки можуть, а ти одна карова-позорисько-плакса боїшся. Гм. Я того дурного набору дірок і перекладин боюся й посьогодні, коли, бува, випадково забрідаю в той злощасний дитячий парк. Хоч бляха та давно поіржавіла, а дошки прогнили. Ну, що ж вдієш? Я і Юлю Марківну, вчительку алгебри-геометрії з фіолетовим волоссям, до гробової дошки пам'ятатиму. Ну то яка ж сука сказала, що у нас в душі до скону лишається добра мамина посмішка?!
00:00:00:22
Якщо дуже довго і сильно чогось хотіти, ви обов'язково це будете мати. Тут уже – коли все станеться – від вас вимагатиметься ввімкнути інший важливий талант. Ні, не здатність утримати те, чого так довго добивалися, а вміння НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ним. Чогось нам набагато легше насолоджуватися гіпотетичною можливістю, взагалі просто гостро кайфувати від НЕ-можливості і так складно відловлюватися від кожного моменту здобутої реальності… Недолік виховання, чи що? Постійне «више-сільнєє-бистрєє?»
Найпотужнішим відчуттям завжди є момент зламу – хоча й тут зі мною не всі погодяться. Хтось пам'ятає відчуття першого – після довжелезної боротьби за нього – поцілунку. А хтось шматок арматури, помічений боковим зором за секунду до цього поцілунку.
Давид – так насправді зветься мій perfect drug – ніколи не п'є алкоголю. Хіба що куштує декілька сортів британського пива в Лондоні. Хіба що дуже спеціальне біле вино в Сантьяґо-де-Чилі . Хіба що за кермом на повній швидкості. Хіба що в компанії Тріші Торнберґ, підступної і розсудливої. Тоді вона ще не замислюється над тим, що біле вино в одній пляшці може не скласти і п'ятої долі сліз, наплаканої в іншу пляшку іншим хлопчиком. Тоді Тріша просто насолоджується своїм вибореним на дивних жовтих пагорбах над швидкісною трасою НАРЕШТІ:
«Можна пірнати тобі в кучеряве волосся і вдихати тебе короткими ривками… Як вокалісти вдихають, щоби правильно штовхати діафрагму і співати без напрягу. Ми цілуємося так довго, що ніч починає пожирати весь цей індастріал довкола. Вогнів більшає, часово-просторовий континуум іде на хуй. Півтори години поцілунку. Я знову підліток. Я вже не стерва, котру нічим не здивуєш. Я бачу лише ніжні дуги твоїх заплющених очей, така ідеальна графіка Бій і акварелі чуттєвих повік. Мій шарф на твоїй шиї – найгусті-ший тут колір. Колір повільної ночі. А кольори слюдяного дня ми щойно розбавили колекційним білим бордо. Буває таке, уявляєте? Корок у мене в кишені. Ти нереальний тим, що робиш зі мною.
He's like a movie
He's like a movie
He's like a movie
He doesn't move me
Move me !
Воістину, життя моє тепер починає ще більше скидатися на пиз-дуватий екшн-фільм, ніж дотепер. Дотепер у нас була якась суцільна треш-комедія зі мною і Стоґнєвіч у головних ролях. Із рідкісними спешл-ґест-старз штибу недобитків наших друзів. Наприклад, уявіть собі наш «добрийранок».
Спатлана, з кисляками в карих оченятах Тріша вилізає зі шкіри невбитого ведмедя (це така штучна фіґня, під якою я сплю, коли засинаю під фільм), перелазить через Стоґнєвіч, що спала тут же буквою S на дивані і суне на кухню включати лаптоп. Сидить і тупо в нього втикає, гортаючи недописаний сценарій взад-вперед й жодного слова туди не додаючи. Відтак із берлоги вилазить королева грінок Стоґнєвіч і теж іде на кухню з одною метою: смажити хліб. Цим її НЛП уже за півгодини до того, як кінцево прокинутися, займалася Трішечка. Ще вві сні вона почала нудити: «Грінки, грі-і-ін-ки…» Серце Стоґнєвіч добре, як в дружини місіонера.
Стоґнєвіч запатлана ще більше за Торнберґ. Її ширінка роз-стібнута, в руках у неї два целофанових пакетики з сировиною Для грінок.
– Один хліб неправильний, а іншого мало! – гарчить вона.
– То посмаж із того, що його мало, якщо він не здох, а потім Швидко догонемося неправильним, – радить Тріша. – І взагалі, заткнися, коли я тут рабо-о-отаю…
Стоґнєвіч затикається, але не від благоговіння перед Тріщиною роботою, а від нахабності Тріші й власного ступору перед фатальним вибором сорту хліба.
– Н-да, – каже Тріша, – от подиви, як ми живемо. Стопудово, давай про це щось знімемо. Про двох тьолок, що живуть у величезній жирній хаті, де купа всіляких модних прибам-басів, але свято вірять у те, що живуть вони у трейлері на стоянці. І відповідно до цього розмовляють, виглядають і поводяться.
Вони перезирнулися. Погляди позастрягали в ковтунах у волоссі одна в одної. Потім глипнули на босі ноги й пожмакані футболки. Стоґнєвіч підходить до вікна і крапає довершуючу краплю олії на картину: відламує фільтр від якоїсь тонкої женської сиґаретки, забутої тут песзна-якою тьолкою.
– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.
– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?
– Типу того.
– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить.
– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.
– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона.
– Кре… шо?
– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…
– Лишилися?!
– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.
– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…
– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?
– Ану давай.
– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?
– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…
– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58