Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:
— Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?
— Зараз? — так само пошепки спитав Банзай.
— Та.
— Тут?
— Де завгодно.
Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.
— Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?
Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.
— Чому зараз нє? — все ще шепотіла вона.
— Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш... я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвали. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали. Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне...
— Як, наприклад, шо?
— Якшо побачимо там Корія.
— То що тоді?
— Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене...
— Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.
Що Банзай і зробив.
За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійнявшись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.
Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.
1.
Дарця
Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте надзвичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд. Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь-коли дотепер.
І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута, і настільки вже доросла, що прямо ого-го. Насправді ж, єдиний і чи не перший, хто подолав Великий Водороздільний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв'язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.
У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за високими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин. Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.
Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформатність.
Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй... ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століттями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.
Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не-спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малаялама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподівалася, що сяка-така компанія трохи піднесе її дух.
Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно — Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дівчисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики і величезні очі, якими буквально пожирало своє уподобання, себто Ґєника.
— А, то ти, — з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблискували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.
Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до останнього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:
— А коли ви думаєте туда полізти? — поцікавився Брєвнов тихим голосом.
— Коли, Павучара? Завтра, пра'?
— Скорше за все... — кивнув головою Павук.
— Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев'ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку...
— Яку теорійку? — спалахнули очі в Павука.
— Та так... були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки. Страшне місце. Мокро і смердить дивно.
— Ну а як туда залізти?
— Я ж уже казав вам, — спокійно і плавно вів Брєвнов. — У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика — сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них — буде всьо о'кей. Хоча... сумніваюсь.
— У чому? Що переліземо?
— Що буде все о'кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки. Паскудне місце, пра'? — звернувся він до дівчиська.
Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.
— Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше... Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? — Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.
Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженої особи зустрічати їй іще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадковіших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.
Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.
— Нє, старий, — нарешті заговорив Семпл. — Нам по-справжньому треба. Ми підемо, і той, як його... К... кгм!
Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.
Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.
— То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом... Але він вас, певно, не вчив.
Хлопці заперечливо похитали головою.
— Шо він, шо теперішній — два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
— Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?
— Зараз? — так само пошепки спитав Банзай.
— Та.
— Тут?
— Де завгодно.
Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.
— Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?
Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.
— Чому зараз нє? — все ще шепотіла вона.
— Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш... я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвали. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали. Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне...
— Як, наприклад, шо?
— Якшо побачимо там Корія.
— То що тоді?
— Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене...
— Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.
Що Банзай і зробив.
За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійнявшись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.
Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.
1.
Дарця
Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте надзвичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд. Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь-коли дотепер.
І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута, і настільки вже доросла, що прямо ого-го. Насправді ж, єдиний і чи не перший, хто подолав Великий Водороздільний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв'язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.
У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за високими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин. Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.
Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформатність.
Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй... ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століттями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.
Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не-спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малаялама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподівалася, що сяка-така компанія трохи піднесе її дух.
Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно — Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дівчисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики і величезні очі, якими буквально пожирало своє уподобання, себто Ґєника.
— А, то ти, — з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблискували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.
Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до останнього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:
— А коли ви думаєте туда полізти? — поцікавився Брєвнов тихим голосом.
— Коли, Павучара? Завтра, пра'?
— Скорше за все... — кивнув головою Павук.
— Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев'ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку...
— Яку теорійку? — спалахнули очі в Павука.
— Та так... були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки. Страшне місце. Мокро і смердить дивно.
— Ну а як туда залізти?
— Я ж уже казав вам, — спокійно і плавно вів Брєвнов. — У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика — сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них — буде всьо о'кей. Хоча... сумніваюсь.
— У чому? Що переліземо?
— Що буде все о'кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки. Паскудне місце, пра'? — звернувся він до дівчиська.
Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.
— Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше... Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? — Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.
Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженої особи зустрічати їй іще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадковіших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.
Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.
— Нє, старий, — нарешті заговорив Семпл. — Нам по-справжньому треба. Ми підемо, і той, як його... К... кгм!
Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.
Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.
— То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом... Але він вас, певно, не вчив.
Хлопці заперечливо похитали головою.
— Шо він, шо теперішній — два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49