Вона коротко сказала, що все між ними — лиш поганий жарт, що вона зустрічалась лише із жалю тощо. Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась і пішла, не попрощавшись. Виглядала вона так, ніби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку зґвалтувала зграя розгніваних кобелів диких собак динґо.
3.
Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник "Віра, Надія, Любов". У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: "Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці". Судячи із заголовку, у статті йшлося про особистість, не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв'язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту, Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до "Патріота" на дні кошика для сміття.
Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.
Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фігурою, судячи з усього — святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак, транспарантові. "МОСКАЛІ, ДОДОМУ!", писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: "Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка".
Він прислухався до викриків.
— Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! — вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.
— Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ н і к а г д а нє бил і н і к а г д а нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!
Банзай зрозумів, що за ті п'ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п'ять. А то й усі десять.
Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:
— Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб'йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє... Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна...
Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з'явиться Ґодо.
4.
Він брів жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистоті алей Паші Ангеліни та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського і Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речі виходять з ладу. Це дуже відчувається у Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно як під мікроскопом.
Речі ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голі пари бігають під тихим місяцем.
Він міркував, чому все старіється тут. Була якась причина, якийсь сторонній чинник, що змушував усе ставати несправним, щось заповнювало вулиці порожнечею, яка у своєму розвитку переходила спершу в холодний відчай, а потім у прихований страх.
(Страх: рано чи пізно, його починаєш відчувати у цьому місті. Можливо, це в запахах з лісів та гір або в туманах із річки. З вогких підвалів та порожніх вулиць. Із запаху самотності й відчаю. Ось звідки прийшов, і приходить, і приходитиме страх.
Із далеких чужих місць, які у Мідних Буках виявилися надто близькими.)
Страх просочувався у Мідні Буки через пори реальності, наче міазми з боліт, де ворушиться мул.
О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.
5.
Знаки, вони почали з'являтися тут і там, у найнесподіваніших місцях.
У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров'ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет-бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п'яничка, як Корій, має таку біблотеку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок — а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й траплялися англійською чи німецькою, — то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим — у кращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.
Якби Банзай відкрив четверговий випуск "Поступу", у рубриці "КІЛЬКА СЛІВ" він міг би натрапити на повідомлення під наступним заголовком: "Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф". У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез'ясованих обставин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді. Підозрюють, що вчених-полярників накрило сніговою лавиною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з'їджена лише наполовину.
У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третій день.
Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві-три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пульсуючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м'яких безшумних перах.
О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.
І знати, що вони віщують.
1.
У день, коли Банзай гуляв разом із Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усі зійшлися на думці, що цей день має бути чи не останнім погожим днем осені. Тоді ж почали вимикати світло — у всіх районах, крім лікарні та міліції, з шостої до дев'ятої вечора.
На третій перерві у коридорі його здибала вона, і температура Банзаєвого тіла, коли він упізнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес. У затертому джинсовому комбінезоні на шлейках та в білій футболці, злегка усміхнена.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
3.
Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник "Віра, Надія, Любов". У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: "Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці". Судячи із заголовку, у статті йшлося про особистість, не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв'язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту, Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до "Патріота" на дні кошика для сміття.
Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.
Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фігурою, судячи з усього — святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак, транспарантові. "МОСКАЛІ, ДОДОМУ!", писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: "Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка".
Він прислухався до викриків.
— Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! — вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.
— Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ н і к а г д а нє бил і н і к а г д а нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!
Банзай зрозумів, що за ті п'ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п'ять. А то й усі десять.
Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:
— Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб'йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє... Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна...
Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з'явиться Ґодо.
4.
Він брів жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистоті алей Паші Ангеліни та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського і Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речі виходять з ладу. Це дуже відчувається у Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно як під мікроскопом.
Речі ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голі пари бігають під тихим місяцем.
Він міркував, чому все старіється тут. Була якась причина, якийсь сторонній чинник, що змушував усе ставати несправним, щось заповнювало вулиці порожнечею, яка у своєму розвитку переходила спершу в холодний відчай, а потім у прихований страх.
(Страх: рано чи пізно, його починаєш відчувати у цьому місті. Можливо, це в запахах з лісів та гір або в туманах із річки. З вогких підвалів та порожніх вулиць. Із запаху самотності й відчаю. Ось звідки прийшов, і приходить, і приходитиме страх.
Із далеких чужих місць, які у Мідних Буках виявилися надто близькими.)
Страх просочувався у Мідні Буки через пори реальності, наче міазми з боліт, де ворушиться мул.
О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.
5.
Знаки, вони почали з'являтися тут і там, у найнесподіваніших місцях.
У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров'ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет-бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п'яничка, як Корій, має таку біблотеку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок — а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й траплялися англійською чи німецькою, — то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим — у кращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.
Якби Банзай відкрив четверговий випуск "Поступу", у рубриці "КІЛЬКА СЛІВ" він міг би натрапити на повідомлення під наступним заголовком: "Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф". У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез'ясованих обставин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді. Підозрюють, що вчених-полярників накрило сніговою лавиною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з'їджена лише наполовину.
У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третій день.
Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві-три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пульсуючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м'яких безшумних перах.
О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.
І знати, що вони віщують.
1.
У день, коли Банзай гуляв разом із Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усі зійшлися на думці, що цей день має бути чи не останнім погожим днем осені. Тоді ж почали вимикати світло — у всіх районах, крім лікарні та міліції, з шостої до дев'ятої вечора.
На третій перерві у коридорі його здибала вона, і температура Банзаєвого тіла, коли він упізнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес. У затертому джинсовому комбінезоні на шлейках та в білій футболці, злегка усміхнена.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49